В основі системи виховання давніх слов’ян лежала народна педагогіка і древні тисячолітні традиції, які походять з глибини віків й були започатковані на українській землі ще древніми кіммерійцями, скіфами і сарматами. Ця система була тісно пов’язана з природою та родиною, культом предків, людськими цінностями та релігійними віруваннями. У процесі виховання передавалася уся спадщина – і творча (легенди, міфи, казки, перекази) так і практична – навчання ремеслу, військовому мистецтву, господарництву і так далі.
Традиційно, у цій системі особливу роль виконував старійшина – це міг бути голова сім’ї, найстаріша особа в родині, або голова громади, вождь, волхв, родоначальник.
Слід також зазначити, що влада старшого в родині накладала і серйозні обов’язки:
- він повинен був захищати своїх близьких від зовнішніх небезпек;
- піклуватися про їх благополуччя;
- стежити за виконанням кожним членом сім’ї його зобов’язанностей;
- відповідав перед родом/громадою за вчинки членів родини.
Дівчатка і хлопчики виховувалися окремо, хоча їм однаково прищеплювалася любов до рідної землі і батьків, любов до праці, шанобливе ставлення до своїх звичаїв і традицій.
На основі історичних та археологічних фактів, нам вдалося визначити певні предметні дисципіни, яким слов’яни приділяли найбільшу увагу і яким, власне, навчали – представників чоловічої статі:
- військова справа: гарт (обачність, терпеливість, витривалість), тактика і стратегія війни, протистояння військовим набігам, самооборона городищ і поселень;
- військове мистецтво: рукопашка, холодна зброя, стрільба з лука, кидання ядер/каміння, долання перешкод (триборство);
- мисливство, рибальство, скотоводство, землеробство;
- будівництво, господарювання, мореплавство;
- мистецтво і ремесленецтво.
Представників жіночої статі:
- вишивання, народні мистецтва і ремесла (витинанка, писанка, художній розпис);
- господарювання, землеробство, садівництво;
- виховання дітей, турбота, дбайливе ставлення до чоловіка і родичів (берегиня);
Філософське, педагогічне виховання молоді у той час найповнішою мірою відображене у праці “Повчання” Володимира Мономаха – це своєрідний збірник настанов та порад молодому поколінню.
Особливо хочеться відзначити, що велика увага приділялася патріотизму, любові до рідної землі, бажання її плекати і захищати. Й так само – захищати свою родину та громаду. А світ тоді був неспокійний, тому безпека, злагода, достаток відігравали найбільшу роль.
Власне, діти у слов’ян досить рано ставали повноправними учасниками усіх родинних, побутових, календарно-обрядових, привчалися до роботи. Процес входження у доросле життя завершувався певною посвятою-ритуалом. Вікова межа для таких обрядів – і 7-ий, і 12-й роки життя. Умільці, фахівці у якійсь справі користувалися особливо шаною та повагою. Батькам, зазвичай, хотілося, щоб майбутній зять або невістка володіли хорошими навичками і мали авторитет у суспільстві.
З розвитком феодальних відносин та утворенням Київської держави, почали з’являтися перші школи для дітей.
