Про дітей, які приходять брати і нічого не віддавати натомість

Про дітей, які приходять брати і нічого не віддавати натомість

Здається, що все в цих дітях не так, з їхньою появою багато руйнується, з ними приходить багато болю.

Це діти, із приходом яких у наше життя все змінюється. Так, вони приносять багато болю, висмоктують весь ресурс, відкривають наші тіньові сторони… Але діти — це благословення. А ті, що приходять брати, особливо. Чому? Пояснює okean_v_butylke:

Є діти, котрі приходять давати, а є ті, що приходять брати

Про перших батьки при кожній зручній нагоді кажуть, що їхня дитина сонце, що освітило всю нашу сім’ю, з нею життя стало світлішим, вона принесла радість і любов до нашого дому, вона благословила нас своїм світлом. Про них іноді говорять як про тих, хто ніби хоч і малюк зовсім, але вже маленький Будда, мудра, вічна душа, ніби «він найстарший з нас».

Вони не вимагають багато чого, вони дуже прості, легкі, і навіть труднощі з ними здаються, подихом попутного вітру. З самого початку свого шляху вони вистилають все новим благополуччям, удачею, сприятливими змінами в сім’ї та в матеріальній сфері, народження таких дітей піднімає жіночу самооцінку, виховання – не запалює батьківський нерв провини.

А про других говорять щось зовсім інше. По-перше, про них майже не говорять, бо незрозуміло як. Всі думки про таких дітей соціально дуже табуйовані, самій собі в них зізнаватись складно, але якщо проговорюються, то пошепки — комусь, у безпечній обстановці кабінету психолога, близькій подрузі, у відчаї: «Якби тебе не було , то все було б інакше, краще».

Здається, що все в цих дітях не так, як має бути у нормальних дітей, здається, що вони прийшли всі сили висмоктувати і нічого не віддавати натомість. З ними багато руйнується, з ними приходить багато болю. Починаючи з вагітності, яка виявляється зовсім не про рожеві поні, пелюстки троянд, безтурботні прогулянки з чоловіком під ручку та спільне сімейне очікування. Це період жорсткого катування тілом – душі. Це вагітності, фоном яких є тривоги, страхи, розпач, втома, злість, самотність.

Пологи таких дітей — спустошують, виявляють щось таке, що довго хочеться небачити, бо не в змозі приміряти це на себе — як про себе, і тоді стає простіше вважати — що вони про дитину, до якої я відчуваю все менше та менше. Ця дитина приносить так багато болю, що бажаючи закритися від болю, ми закриваємося і від неї, призначаючи її в цьому болі — цапом-відбувайлом.

Знаєте, хто такий цап-відбувайло з архитипової точки зору? Це тварина, яка приносилася в жертву богам, щоб вона спокутувала всі гріхи суспільства. Тобто на нього символічно вішалася колективна вина, вся поганість усіх. Так і з такою дитиною.

Ми мали б ідеальну сім’ю, якби не вона. Я була б ідеальна мама перед самою собою, якби не моє батьківство з нею (адже з іншими дітьми я гарна!). У мене ідеально був би побудований день, тиждень, якби не її поведінка. У нас із чоловіком були б добрі стосунки, якби не ця дитина.

Це така дитина, яка здається… покаранням. У розпачі мама ставить запитання: «За що мені вона?» або м’якше – “Чому?” Але фішка вся в тому, що всі діти – благословення. Тому що життя – це благословення та любов у чистому вигляді. Якщо брати це за аксіому, то починається справжнісінька праця душі.

Найважче — розвернутися обличчям до цієї дитини, до Бога всередині неї, який говорить з нами. Це припустити, що ця дитина теж прийшла давати, але тільки цей дар не на долоні, не благословення ресурсом, а сила, народжена з болю, любов, закута в травмах. Саме такі діти подарунком своїм несуть не активне, на сонячному боці — життя, радість, а тіньове, заблоковане в нашій болі.

Вони ніби підривають усе приховане, здирають маски, провокують на зміни, знімають захист, вони виявляють приховане, виводячи на світ — таємне, куди я, або вся моя сім’я не збиралися дивитися — такий бруд, підметений під килимок, такі скелети в шафі.

Ці діти створюють найстрашнішу ломку — руйнуючи наш перфекціонізм, гарність на правильно виконаних умовах, роблячи нас уразливими — або насправді прийнятими — собою та іншими, або ні.

І тоді — не вагітність цією дитиною винна, що я почуваюся так самотньо і безпорадно, а я виявляю гірку, давно відому мені правду, що любов моїх батьків до мене вельми умовна. Що свекри — не дуже й вважають мене своєю, рідною. Що чоловік – перебуває ще в дуже незрілій фазі, все ще дуже прив’язаний до мами, і не в змозі піклуватися про мене повноцінно, він сам – дитина.

І тоді пологи — безкомпромісно виявляються про моє невміння ставити кордони, вибирати дійсно потрібне, а не з ввічливості і страху образити чужих людей.

Тоді поведінка цієї нестерпної дитини — виявляється про мене, маленьку, поранену, якій не давали бути такою, а вона — он що собі дозволяє! Якщо відкрити душу назустріч цій дитині — то дорога, що зближує вас, буде як ріка весною – повна струмків, запахів землі, яка зносить все колишнє, мертве. І багато-багато води знадобиться, щоб ступити на тверду опору — контакт.

Благословення цих дітей — у праці душі, у тому виклику на дорослішання та зцілення, яке вони нам кидають.

Сміливість і мужність душ їх не знає меж, щедрість їхньої любові до нас і довіра у вразливості — схожа на Ісуса, адже ця дитина підставляє другу щоку, коли ми б’ємо її — по справжньому, чи морально — відкидаючи.

Такі діти — здаються слабкими, і в них справді значно більше дитячого, ніж у дітей «сонячних» — «дорослих душ». Їх малюковість — розм’якшує серце. Милосерднішими робить нас, тому що головне, до чого ми йдемо по цьому важкому шляху – це допущення любові до нашого внутрішнього малюка. Ту нашу дитячу частину, не яка мімімі, а яку соромно згадувати, і самим хочеться відкинути, бо вона крижана, втрачена, і в ній так багато болю, що колись ми вдали, що її немає.

Ці діти прийшли дзеркалити її. Щоб ви полюбили — і їх, і себе — цілого, не сонячного, старанно вибіленого, причесаного, а справжнього, різного, слабкого.

Джерело