Покарання мовчанням

Покарання мовчанням

Що, крім фізичного болю, може бути нестерпніше, ніж біль моральний, коли твоя власна, тепла і затишна, мама дивиться крізь тебе? Тебе нема! Ти помер! Ні, я не перебільшую, це саме те почуття, яке поселяється всередині у маленького “злочинця”, що порушив сімейний статут і нарвався на “Я з тобою не розмовляю!” від тата чи мами, а іноді й від обох батьків разом. Його більше немає, він не існує.

Дитина, що ігнорується, позбавляється батьківської підтримки. Батько відбиває почуття дитини, дитина вдивляється у це відображення, як у дзеркало, і раптом у дзеркалі з’являється лише порожнеча. Немає відображення – немає мене.

А ще дитина втрачає захист. Нема уваги – я беззахисний перед світом.

Так, наступного разу малюк багато разів подумає, робити чи не робити, щоб знову не нарватися на цю стіну холодної мовчанки.

Давайте розберемося в причинах провини. Жодна дитина не народжується з метою заподіяння шкоди сім’ї. Зазвичай провина – експеримент або виплеск емоцій. Якщо дитина зробила щось неправильне одноразово, то бойкот ніяк не допоможе їй не повторювати помилок. Навіть якщо після періоду мовчання батько/мама знову спілкується, то дитина так збуджена цією обставиною, що сприймати їй складно. Якщо ж провина повторюється багаторазово, то це вірна ознака того, що в сім’ї щось відбувається, дитина – флюгер, варто задуматися, що ж трапилося у внутрішньосімейних стосунках взагалі.

З дитиною не розмовляють для того, щоб показати свою позицію невдоволення, можливо скривдженості, вказати їй на провину. Багато хто називає це: “Нехай подумає над своєю поведінкою.”

Вона і думає, багато разів докоряючи собі, що зробила те, що вже не повернути назад, і набуваючи страху помилятися. Або киплячи від злості, бо не думає, що покарання було справедливим, а слухати її не хочуть. А ще набуває ряду життєвих уроків, які несвідомо мучитимуть її довгі роки. Тепер дитина знає, що у житті немає надійної батьківської постаті. Добрий і підтримуючий батько/мама в мить може стати холодним, відчуженим, “кинути”. Батьківський образ також може надалі сприйматися слабким, ненадійним. Коли станеться реальне лихо, батько не прийде і дитина не буде врятована.

Покинута, розтоптана – це такий самий біль, як від удару. Значить, у житті треба завжди бути доброю, інакше покинуть, адже тільки такою її готові приймати. Не треба бути собою, треба бути доброю для інших. Це сильний внутрішній конфлікт: хочеться бути собою, але це небезпечно. Важко передбачити, до чого цей конфлікт приведе.

Дитина запам’ятає відчуття, коли мама дивиться крізь неї. Так, сильний засіб, що допомагає… Допомагає зробити як мінімум невротика, але швидше за все прикордонного пацієнта для кабінету аналітика.

Хто такий прикордонний пацієнт? Якщо дуже простою мовою, це той хто не може поєднати образ себе та образи значимих інших. Кожна людина для нього розколота навпіл і в кожний момент часу вона сприймає свого близького по-різному: або дуже хорошим, або дуже поганим, повністю забуваючи про друге своє подання. Крім цього, людина з прикордонним функціонуванням психіки має проблеми з вираженням емоцій та побудовою стосунків: вона хоче і не хоче бути близько. І їй дуже тяжко. Будь-які слова, сказані поблизу, вона сприймає сказаними у негативному ключі та на її адресу. Вона багаторазово будуватиме і руйнуватиме стосунки, плутатиметься в собі і дуже багато страждатиме.

Італійські пристрасті з биттям посуду – це дуже дитяче вирішення питань, я не закликаю до нього, але це менш травматично, ніж інтелігентне мовчання. І менш садистично. У першому випадку всі на рівних кричать, особливо якщо кожен сперечався сам за себе. У другому випадку дитина побувала в крижаному пеклі, позбавлена ​​підтримки та схвалення.

Вона вчиться добре себе вести, але це навчання полягає в умінні натягувати на себе маску хорошого хлопчика/дівчинки, приховувати емоціїї, у страху говорити правду. І такі патерни залишаться. А хотілося б чекати від чоловіка чи жінки, що вже виріс, зовсім іншої поведінки. У терапії ситуації з “батьками, що не розмовляють” випливають такі фобії, як страх нападу ззаду, падіння чогось на голову та інші події, що несподівано і різко завдають біль. Зауважте, це страх фізичного різкого болю і знищення, хоча з дитиною лише не говорили.

Діти по-різному реагують на те, коли із ними не розмовляють. Більш впевнений у близьких малюк чинитиме опір, намагатиметься заговорити, плакати, малювати чи писати записки мамі чи татові й підсовувати під двері, може продовжити грубити чи робити новий проступок – він бореться за увагу, бо йому страшно, але він поки що вірить у надійний об’єкт, він навіть готовий отримати серію криків, аби тільки повернути увагу, аби не відчувати своєї відсутності. Коли дитина стискається, ховає очі, затихає, намагається не траплятися на очі, упокорюється з покаранням – вона відчуває дикі муки. І її вже травмовано.

Особливо винахідливі батьки чекають, коли дитина вибачиться. І можуть ще й не одразу пробачити. Бажання вибачитися – це добровільний акт, коли його вичавлюють через загрозу відчуження – це принизливо, особливо нечесно, коли дитина прийшла вибачатися, а її не пробачили.

Щоб донести важливість провини до дитини, з нею треба говорити. Бракує сил, зірвалися до крику, гаркнули… Буває, ми всі люди. Якщо крик несильний (це вже ви контролювати можете?), то це якраз мала біда в порівнянні з побоями або мовчанням. Важливо залишатися з дитиною тоді, коли вона неправа, ляпас або ігнорування перетворює вас на чужинця, позбавляють дитину впевненості, змушують приховувати емоції та вчинки, змушують здаватися хорошим навіть тоді, коли дуже треба побути трохи поганим, і це дійсно іноді треба. …Бути поряд – це ж так просто. І так складно.

Батьки іноді самі важко можуть зрозуміти і донести, що вони відчувають. Не говорити – це ще й сховати свою розгубленість та нездатність упоратися зі своєю дитиною. Не треба запевнень, що все гаразд, не треба натягнутих усмішок. Поруч – це емоційна відкритість, ви гніваєтеся, але ви доступні для контакту, ви все той же, хоч і розсердилися. А далі говорити та обговорювати, вислуховувати, відповідати, а не читати нотації.

Дитина навчається, дивлячись на вас, підтримайте її в різних ситуаціях. І будьте поруч, коли вона неправа. Як вона стане собою, якщо не дозволятиме собі пробувати і помилятися? Ну і самі батьки іноді можуть помилятися, як без цього? Вміння визнавати свої помилки набагато наочніше, ніж прощення, вимучене через мовчання.

Короткий результат

Отже, так, покарання мовчанням діє чудово: батько отримує слухняну дитину, а ми через роки пацієнтів у кабінеті. Продовжуватимете?

Автор: Олександра Пожарова, психолог, психоаналітик

Джерело