4 способи посадити дитину за уроки без нервів: геніальні поради психолога

4 способи посадити дитину за уроки без нервів: геніальні поради психолога

Дитина вже у молодших класах не хоче вчитися. Уроки робити не хоче. А якщо все-таки сідає, весь час відволікається і все робить на тяп-ляп.

—Петя, досить займатись дурницями, пора за уроки сідати.

— Зараз, я ще трохи пограю…

— Петю, ну що це за гра – бігати за кішкою! — у голосі матері чується роздратування. — Тобі ж не три роки, а майже десять!

— Я б у комп’ютер пограв, — жваво відгукується непосида, конопатий Петрик. — Та ти мені не дозволяєш!

— Комп’ютер – тобі шкідливо для очей! — наполегливо каже мати. — Лікар у поліклініці сказав: не більше півгодини на день. І в Інтернеті я також читала…

— А я півгодини! Ось півгодини, і все! — лукава Петрикова мордочка стає по-котячому зворушливою (тісне спілкування з кішкою явно не минає даремно). — Мамочко, можна?

— Спершу треба зробити уроки.

— Тоді я ще пограю…

— Досить тягнути гуму! — вже майже виходить із себе мати. — Так можна знову до вечора провалятися! Сів, зробив — і займайся чим хочеш! Хоч малюй, хоч книжку читай, хоч модель збирай, яку тато тобі купив.

— А вона не збирається…

— Та ти й не пробував! Почав і покинув, як і все, що ти робиш!

— У мене правда не виходить! Вона складна, я хочу, щоб тато мені допоміг.

— Я, може, теж хочу, щоб тато мені допоміг, та де він? Де? – Підвищує голос мати. — От би він згадав, що має сина, і тобі сказав нарешті по-чоловічому, що спочатку треба діло зробити, а вже потім… Сідай за уроки, я тобі сказала!

— Мам, а можна я сирок спочатку з’їм, а потім уже одразу… Щось їсти хочеться…

— Уроки! — кричить мати. — Ти півтори години тому обідав! Бери підручники і сідай за стіл, я тобі сказала! Інакше я не знаю, що з тобою зроблю.

— Зараз, зараз, тільки водички поп’ю … і в туалет схожу …

Через годину.

— Ну, що ти зробив вправу? Ще не переписав? Та що там переписувати, там же вісім рядків всього! Чому в тебе знову машинки на столі?! (Машинки летять у кут). Скільки разів можна говорити: гра – грою, а уроки – уроками! Що ж мені, над тобою безвідлучно стояти, як у першому класі?! Наче у мене своїх справ немає.

— Ага, – киває Петрик. — Ти стривай. А яку букву тут вставити?

— Ти сам мусиш знати! Ми з тобою позавчора пів дня правило вчили.

— А я забув.

— А ти згадай. Або пролистай параграф і в підручнику прочитай.

— Ти мені краще скажи, і все.

Від безтурботності синової фізіономії у матері починають трястись руки. Вона стримується з останніх сил, бо знає, що кричати на дітей непедагогічно.

Ще через годину.

— Ти що, відповіді в цих прикладах зі стелі писав?

— Ні, я вирішував.

— Та як же ти вирішував, якщо у тебе п’ять плюс три виходить чотири?

— А… Це я не помітив…

— А що там з задачею?

— Та я не знаю, як її вирішувати. Давай разом.

— А ти взагалі пробував? Чи у вікно дивився і з кішкою грав?

— Звичайно, пробував, — з образою заперечує Петя. – Сто разів.

— Покажи листочок, де ти писав рішення.

— А я в голові пробував…

Ще через годину.

— А що вам з англійської задали? Чому в тебе нічого не записано?

— Нічого не задали.

— Так не буває. Нас Марія Петрівна спеціально на зборах попереджала: я даю завдання додому на кожному уроці!

— А цього разу не задала. Бо в неї голова боліла.

— З чого це раптом?

— А у неї собака на прогулянці втік… Біленький такий… З хвостиком…

— Припини мені брехати! — верещать мати. — Якщо не записав завдання, сідай і роби підряд усі завдання до цього уроку!

— Не буду я, нам не задавали!

— Будеш, я сказала!

— Не буду! — Петро жбурляє зошит, слідом летить підручник. Мати хапає його за плечі і трясе з якимось незрозумілим злісним бурмотінням, у якому вгадуються слова: «уроки», «робота», «школа», «двірник» і «твій батько».

Потім обидва плачуть у різних кімнатах. Потім миряться. Наступного дня все повторюється спочатку.

***

Не хочу вчитися

Саме з цією проблемою приходить до мене майже чверть моїх клієнтів.

Дитина вже у молодших класах не хоче вчитися. Робити уроки не хоче. Якщо все-таки сідає, весь час відволікається і все робить на тяп-ляп.

Їй вічно нічого не задають. На роботу з домашнім завданням витрачається дуже багато часу, і в результаті дитина не встигає погуляти, пограти, сходити на якийсь гурток, зайнятися ще чимось корисним і цікавим.

Ось схема, яку я використовую у цих випадках:

  • Шукаю в медичній картці із самого початку, чи є (чи була) якась неврологія (перинатальні ураження центральної нервової системи, перинатальна енцифалопатія).
  • З’ясовую у батьків, що у нас із честолюбством. Окремо — у дитини (переживає вона хоч трохи за помилки та двійки, або їй абсолютно байдуже) та окремо — у самих батьків (скільки разів на тиждень вони розповідають дитині, що навчання — це її робота і ким і як вона має стати шляхом ретельного виконання уроків).
  • Детально розпитую, хто і як відповідає за це виконання уроків. (Хочете вірте, хочете ні, але в тих сім’ях, де все пущено на «самоплив», проблем з уроками, як правило, і немає. Хоча, звичайно, є інші.)
  • Як можу, пояснюю батькам, що це саме їм (і вчителям) потрібно, щоб дитина-молодшокласник готувала уроки. Їй самій це не потрібно. Взагалі. Вона би погралась краще. Доросла мотивація («Я мушу зараз зробити нецікаве це, щоб потім, через кілька років…») з’являється у дітей ніяк не раніше п’ятнадцяти років. Дитяча мотивація («Хочу бути хорошим, щоб мама/Марія Петрівна похвалила») зазвичай вичерпує себе до 9-10 років. Іноді, якщо її  дуже експлуатують, — раніше.

Що робити?

Тренуємо волю. Якщо відповідні неврологічні проблеми в картці виявилися, отже, у дитини власні вольові механізми злегка (або навіть сильно) ослаблені, і батькам всяко доведеться над ним деякий час «зависати». Іноді просто достатньо тримати руку у дитини на голові, на маківці — і вона у цьому положенні за двадцять хвилин усі завдання (як правило, невеликі) благополучно зробить. А от сподіватися, що вона їх усі в школі запише, не варто жодного разу. Тому потрібно одразу завести альтернативний канал інформації. Ви самі знаєте, що вашій дитині задали — і добре.

Але вольові механізми потрібно розвивати та тренувати, інакше вони так ніколи й не запрацюють. Тому регулярно (наприклад, раз на місяць) слід трохи «повзати» зі словами: «О, сину мій (дочка моя)! Може, ти вже став таким великим, дорослим, розумним і т.д., що зможеш сам переписати вправу? А завдання до неї зробимо разом?.. Зможеш сам встати в школу по будильнику?.. Чи зможеш вирішити стовпчик прикладів?». Якщо не вийшло: «Ну що ж, поки що недостатньо великий. Спробуємо ще раз за місяць». Якщо вийшло – ура!

Проводимо експеримент. Якщо тривожних діагнозів у медичній картці немає, а дитина начебто честолюбна, можна провести експеримент. «Відповзти» набагато суттєвіше, ніж описано в попередньому пункті, і дати дитині «зважитися» на терезах буття: «Що можу я сама?». Якщо нахапає двійок і навіть кілька разів у школу запізниться – нічого страшного. Тут що важливо! Цей експеримент, не мстивий («Ось я тобі зараз покажу, що ти без мене!..»), а доброзичливий («А ось подивимося…»). Дитину ніхто ні за що не сварить, але найменші успіхи заохочують і закріплюють за нею у користування: «Відмінно, виявляється, мені не треба більше ось тут над тобою стояти! Це була моя помилка. Але яка я рада, що все з’ясувалося!». Потрібно пам’ятати: жодні теоретичні «договори» з молодшими школярами не працюють, лише практика.

Шукаємо альтернативу. Якщо немає ні медичних діагнозів, ні честолюбства (у дитини), то треба школу поки що залишити, вчитися як є і шукати ресурс зовні — те, що дитині цікаво і що виходить. Для кожного є щось таке. Якщо дитина десь буде комфортною і успішною, то школі від цих щедрот теж дістанеться — від грамотного підвищення самооцінки всі діти стають трохи відповідальнішими.

Змінюємо установки. Якщо у дитини є неврологічні порушення, а у батьків — честолюбство («проста школа — це не для нас, лише гімназія з посиленою математикою!»), то дитину залишаємо у спокої та працюємо з батьками.

Такий ось алгоритм, який зазвичай пропоную батькам «Петі», я сама.

З книги “Всі ми родом із дитинства”

Катерина Мурашова

Джерело