У гілці одного з численних форумів для психологів одного разу стався вибух: ми почали розповідати про дитячі травми своїх пацієнтів, отримані від батьків. Всі вони були просякнуті одним болем: мама/тато були надто суворі до мене і, схоже, зовсім мене не любили… Підозрюю, що багато хто з нас під виглядом чужих історій ділився власними. Думаю, ми всі про це здогадувалися, але це не було головним. Адже, власне, яка різниця, хто пацієнт: твій друг чи ти сам… З кожною історією проступали ті чи інші риси, що вкоренилися у характері травмованої людини. Деякі з них повторювалися настільки часто, що ми назвали їх “портретом недолюбленої дитини”.
Ось вони:
1. Хронічне почуття провини
Я весь час відчувала себе винною і часто змушена була вибачатися практично за все: за те, що не прибираю за собою тарілку відразу ж, як поїла, за те, що занадто довго роблю уроки, а попереду ще прибирання по дому та прогулянка з молодшою сестрою, за те, що мене не було в кімнаті з матір’ю в той момент, коли вона думала, що я поряд. Я була дочкою від першого батькового шлюбу, і розуміла, що мачуха не може відчувати до мене теплих почуттів. Але дуже хотіла.
Хронічне почуття провини за своє існування тягнеться з дитинства багатьох людей, його посилюють і рідні батьки. Ти ніби скрізь зайвий, скрізь заважаєш і завдаєш клопоту. Це проявляється у багатьох сферах нашого спілкування, навіть у таких дрібницях як прийом у лікаря, куди ти прийшов у робочі години і не порушивши черги: стукаєшся і перше, що кажеш, це вибачте, до вас можна?
Це не особливості доброго виховання, як би їх назвали наші батьки. Це підвищена соціальна тривожність. Люди з такою тривожністю весь час думають, що їх всі навколо засуджують, оцінюють, що їм заздалегідь треба догодити, щоб не спричинити бурю обурення. Людям з підвищеною соціальною тривожністю дуже важливо подобатися іншим, вони шукають схвалення у всіх, тому що в дитинстві цього схвалення їм не вистачало від найближчих та найулюбленіших людей.
2. Вміння безшумно плакати чи не плакати взагалі
Багато батьків не люблять дитячих сліз. Вони їх бояться. Чи часто в дитинстві ви чули від матерів і батьків окрики: “Ну не реви!”? На адресу хлопчиків вони звучали, звичайно, частіше, ніж на адресу дівчаток. Але й багатьом дівчаткам діставалося за свою “примхливість”, тоді як насправді ти плакав від болю, втрати чи сентиментальності. Батьки, не маючи знання, що сльози допомагають регулювати нервову систему і справлятися зі стресом, просто затикали роти своїм дітям, бо думали не про почуття дітей, а про те, що подумають про них, батьків, збоку. Що вони погані батьки, виховали примхливих дітей. Підліткам також заборонялося плакати.
Якщо я показувала сльози, які з’являлися у мене у відповідь на образливі слова матері або батька, то хвиля образ і знецінення моїх почуттів тільки посилювалася.
Виростаючи, багато хто з нас, кому затикали роти, навчилися плакати беззвучно, а деякі – навчилися стримувати сльози навіть на похороні близьких людей.
3. Прагнення до усамітнення, недовіра до людей і страх оточуючих
Мій батько завжди зганяв зло на нас з братом. Я навчилася визначати кроки на сходах, у якому настрої він повертався додому. Мами ми не мали, і змушені були захищати себе самі. Знати заздалегідь, що будь-яка причина могла вивести його з себе, допомагало нам іноді. Але якими б слухняними ми не були, як би чисто не прибирали квартиру і як би добре не вчилися, батько все одно знаходив привід накричати на нас.
Виростаючи, ми зберігаємо в собі дитину, стиснуту від страху перед оточуючими, готову будь-якої миті до агресії на свою адресу. Не вміючи психологічно захищати себе від ментальних агресорів, ми цураємося людей, заздалегідь бачачи в кожному небезпеку.
4. Низька самооцінка
Жахливо те, наскільки багато людей не цінують себе, не люблять, вважають себе недостойними чогось. Все це – відсутність самооцінки, нездатність спілкуватися з людьми, вирішувати проблеми, долати стрес – йде з дитинства, зі ставлення до нас батьків. Навіть зовні благополучна сім’я ще не гарантія того, що до дітей там ставляться із безумовною любов’ю. Те, що в гніві говорять про нас батьки, стає нашим внутрішнім голосом на все життя.
Та хто з тобою буде дружити, якщо ти так по-дурному поводишся? Ти така нечупара! Отримувати трояки у такій кількості може лише повний ідіот! На гарну роботу можеш не сподіватися – ти абсолютно безвідповідальна людина!
І так далі, і так далі у цього батьківського знецінення нескінченний репертуар.
Дуже часто ми стаємо схожими на своїх батьків, навіть якщо розуміємо, що вони поводилися погано. Але сценарій їхньої поведінки, їхніх реакцій так міцно записаний на наше несвідоме, що ми просто копіюємо батьків і перетворюємося на клони, які передають негатив своїм дітям. Не стати клоном можна, якщо почати працювати над собою свідомо, розібратися зі своїми комплексами та образами, перевиховати себе правильно. Є люди, яким щастить потрапити в нову сім’ю, в якій любов і турбота один про одного виявляються до всіх членів сім’ї, у тому числі до нових. І тоді є шанс, що сценарій любові перекреслить усе, що поганого було у минулому.
