«О, нянька у тебе вже є, можна і ляльку народжувати». «Як добре, дві дівчинки у тебе, будуть помічниці». «Ой, ну з дівчатками ж легше, вони й самі собі яєчню зможуть посмажити, і тобі по дому допоможуть». «Так, мамі з сестричками пощастило. Та ще й двоє! Розумниці, маму слухатися будуть».
Ви теж відчуваєте, як у вас волосся дибки стає від цього всього? Ось це, за замовчуванням, надане при народженні ярмо «господині», якій світить три мільйони немитих тарілок?
Я не вчу доньок мити посуд. Не вчу готувати. Не вчу прибирати. Не вчу займатися «рукоділлям». Не вчу пришивати ґудзики. Не вчу слухатися старших. І не вчу стримувати сльози та приховувати емоції, як належить «справжній жінці». Не вчу «бути розумнішими, пробачити та зрозуміти». Або зрозуміти й пробачити. Не важливо.
Я вчу їх колупатися в землі та розглядати товстих дощових черв’яків. Вчу водити машину і робити презентації з картинками. Вчу любити чистоту і поважати чужу працю, захоплюватися геніальними рішеннями та великими творіннями. Вчу писати без помилок і фарбувати волосся в різні кольори. Вчу підбирати крем від сонця, заплітати коси на бік, вибирати купальник по фігурі та друзів за інтересами. Вчу зупинятися, коли потрібно, і швидко-швидко рухатися, коли піджимає ситуація. І відрізняти одне від іншого.
Вчу відрізняти важливе від термінового. І мокре від теплого. Вчу діяти за обставинами, плавати по правильній техніці, переходити дорогу на зебрі, пристібати ремінь безпеки, налаштовувати навігатор і читати дорожні карти.
Я вчу дочок відчувати в собі різні настрої та проявляти їх: ридати, кричати, якщо хочеться, співати в караоке і без караоке, ходити по річці босоніж і розфарбовувати шишки лаками для нігтів. Вчу стукати у двері перш ніж входити, і питати «хочеш, покладу тобі салату?». Перш ніж брати собі. Вчу говорити: «Мені боляче» або «Мені страшно» або «Я дуже хочу, але поки не можу собі цього дозволити». Або «Ти засмучуєш мене, піди, я хочу побути одна».
Скажімо, це моя принципова позиція – вона приблизно настільки ж важлива, як і «мийте руки перед їдою» або «кидайте фантики від цукерок в смітник, а не під ноги».
Тому, що немає ніякого героїзму в побутовій рутині, немає ніякого п’єдесталу пошани на горах картопляного лушпиння, і навіть вичищена до блиску мідниця для варіння варення не відображає в собі жіночої душі.
Автор: Лариса Міщанчук
