Це відбувається тому, що малюки розуміють, від чого залежні оточуючі і всього-на-всього намагаються копіювати та досліджувати їхню поведінку. Що казати, навіть ми, дорослі, часто підсвідомо піддаємося впливу інших.
Незадовго до того, як моїй дочці Лівії виповнився один рік, один мій друг вирішив завітати до нас. З великим ентузіазмом він взявся розповідати про doljanchi — цікаву корейську церемонію, яку він відвідав зовсім нещодавно. Її суть полягає у тому, що на свій перший день народження, дитина сама може обрати своє майбутнє. Достатньо лише посадити її перед асортиментом різних предметів і дозволити їй обрати будь-що, що сподобається. А ось вибір малюка, має стати справжнім прогнозом на майбутнє: якщо він обирає банан, то ніколи не буде відчувати себе голодним, книгу — його доля це наука, срібну монетку — постійний достаток і таке інше.
Що сказати, я була справді заінтригована. Того ж вечора, я посадила Лівію перед розмаїттям предметів: стетоскопом (може вона стане лікарем?), іграшковим песиком (ветеринаром?), рослиною (активістом Грінпісу?), локшиною (шеф-кухарем?) і кольоровою моделлю мозку (науковцем у галузі нейрології?). І що зробила моя дочка? Вона трохи посиділа, уважно роздивилася усі предмети і потягнулася прямо за моїм телефоном, який я залишила на краю стола по своїй необережності. Чесно кажучи, я навіть не мала дивуватися. Вона і справді залежна від цього пристрою. Для неї немає ніякої складності у тому, щоб встати і пройти усю кімнату, аби лише дотягнутися до омріяного предмета.
Лівія робить це настільки вправно, що іноді, коли вона прямує за телефоном, мені здається, що вона має на меті перевірити свою пошту та оновити свій статус на сторінці у Фейсбуці. Однак, звичайно, що у її плани це зовсім не входить (їй лише рік!). Незважаючи на це, телефон їй справді необхідний для того, аби помістити його до роту та почати активно жувати. І навіть, якщо розкусити смартфон не вдається, це не може змусити її відмовитися від власних намірів. Моя дочка завжди має на меті отримати бажане. Найдивніше те, що її не приваблює звук чи світло телефону, адже вона має безліч подібних яскравих та голосних іграшок (які, на жаль, все частіше залишаються без її уваги).
Телефон був і є тим предметом, який приваблює мою дочку більше всього, через те, що із самого першого дня її народження, вона бачила своїх батьків, які постійно контактують із цим девайсом та проявляють до нього значний інтерес. Цей приклад може багато розповісти нам про те, як працює людський мозок взагалі.
Передбачається, що ми народжуємось вже із схильністю навчатися усьому від людей, що оточують нас. Ми вчимося майже всьому — починаючи з того, які предмети становлять найбільшу цінність, і закінчуючи такими простими речами, як очищення апельсинів від шкірки — речі, про які ми дізнаємося виключно від спостереження за поведінкою оточуючих. Ми імітуємо, асимілюємось та звикаємо. Більше того, ми робимо все це, у більшості випадків, без усілякого усвідомлення своїх дій. Звісно, що тут є і свої переваги. Адже нам не потрібно дізнаватися все це виключно зі свого досвіду, ми можемо навчитися усьому від інших. Це означає, що ми можемо отримати певну навичку або знання набагато швидше, ніж якби ми вчилися у ході довготривалого процесу спроб та помилок.
Однак, є і проблема. Оскільки, не завжди потреби інших збігаються з нашими. Для прикладу, можна взяти Лівію. Їй доцільніше було б обрати локшину, яку можна досить легко пережувати або ж іграшкового песика, з яким можна хоча б пограти. Однак, як бачимо, вона не обрала жоден з тих предметів, які їй стали б дійсно потрібними. Вона обрала те, що потрібно мені — телефон.
Автор статті:
Талі Шарот — авторка книги «Помилки оптимізму» та доцент когнітивної нейронауки зі ступенями економіки та психології. Вона є засновником та директором Лабораторії Affective Brain Lab у Лондонському університетському коледжі.
Стаття оригінал: Чому діти обирають Айфони?
