Оксанці 3,7 рочки. Повернулися з вулиці. У передпокої допомагаю Оксанці роздягнутися. Взагалі, іноді допомагаю, іноді ні. Залежить від ситуації. Категоричного підходу, коли вона завжди сама роздягається і одягається у нас немає. Головне, що дитина вже вміє це робити, тобто моторні навички відпрацьовані.
Я почала допомагати із взуттям, а Оксанка намагалася розстібнути замок на кофті.
– Мама, спочатку допоможи мені зняти кофту!
– Спершу витрусимо пісок із взуття, а потім розберемося з кофтою.
– Ні! Спочатку зніми мені кофту! – в інтонації вже простежується примхлива вимога.
Знаю, що втомилася, знаю, що голодна, знаю, що є потреба в розширенні свого простору, яка в даний момент реалізується таким командним тоном і бажанням, щоб було так, як Оксанка собі надумала.
У цій ситуації є кілька варіантів розвитку подій:
- Перший варіант – найлегший для батьків і найменш корисний для дитини – це потурання. Тобто мама, відчуваючи загрозу, що зараз почнуться примхи і сльози, швиденько погоджується з дитиною і, начебто, всі задоволені. Однак, якщо в подібних ситуаціях постійно користуватися тільки потуранням і не виставляти перед дитиною посильні перешкоди, то ми як батьки робимо для неї велику ведмежу послугу. Дитина не вчиться проживати внутрішній стан фрустрації – незадоволеності між тим чого хочеться і реальністю.
- Другий варіант – це просто відстоювати свою позицію. Дитина говорить своє, а мама своє. Ні, спочатку знімаємо взуття, а потім кофту. Такий варіант часто призводить до конфлікту, в якому немає переможців і задоволених. Поки дитина маленька вона змушена підкорятися батькам, але перспектива такого формату спілкування з дитиною в майбутньому не зробить з батьків авторитетів. Насильно милим не будеш. Уже в 5-6 років дитина буде «повертати» батькам плоди такого категоричного і авторитарного виховання. Знову ж таки, якщо даний підхід використовується батьками постійно.
- Третій варіант – це варіант розвитку і для батьків, і для дитини. Як же нам розвиватися на таких, здавалося б, незначних побутових ситуаціях? Хоча саме з них, по суті, і складається весь день мами і дитини. Загальний напрямок в цьому розвитку – це рух назустріч внутрішньому невдоволенню, яке виникло у дитини в цій ситуації, і пошук варіантів, як дитині пережити своє внутрішнє напруження без істерики і примх.
По суті, третій варіант – це пошук відповіді на питання: як ми можемо прожити своє внутрішнє невдоволення, що виникло у зв’язку з тим, що бажане не збігається з дійсним? Пошуками відповіді на це питання люди займаються все життя. Адже кожного дня ми стикаємося з ситуаціями, коли щось йде не так, як би нам того хотілося …
І ось зараз наші маленькі діти стикаються з такою ж внутрішньою проблемою, коли їм хочеться зайти в свою улюблену “Аврору”, а мама каже: “Ні”; коли їм хочеться першими натиснути кнопку ліфта, а вже хтось натиснув; коли їм хочеться четверту цукерку, а не можна; коли їм хочеться чужу іграшку, а не дають … Діти, які старші 4 років, вже беруть участь в соціальному ранжируванні серед однолітків. Хотілося пограти з цими дівчатками, а вони дали відкоша … Хотілося похвалитися новою лялькою, а дівчатка не оцінили … Хочеться покомандувати в групі дітей, а ніхто тебе не слухає … Хочеться бути улюбленцем у вчительки, а це місце вже зайнято іншою дитиною … Хочеться телефон, щоб бути крутим, як всі в класі, а батьки не купують …
Як же проживати всі ці нестиковки, всі ці розбіжності бажаного і реального?
Все починається з самого раннього дитинства. Питання з дитячими істериками не зводяться до простого: як заспокоїти дитину? Якщо істерика вже відбувається, – значить весь «внутрішній пар» автоматично зносить «кришку каструлі» і дитина «парує», істерить. Внутрішнє невдоволення виходить таким автоматичним способом. І це кращий варіант, ніж придушення сліз і криків. Не варто заштовхувати цей «пар» назад в дитину.
Головне питання: як навчити дитину по-іншому проживати свій стан фрустрації? Тоді істерик поступово ставатиме менше, а психологічний інструментарій дитини буде розширюватися.
Повертаюся до нашої ситуації з Оксанкою.
Я: Доця, я розумію, ти незадоволена тим, що я не виконую твою команду і відразу не допомагаю тобі з кофтою. А що ти будеш робити, якщо я все-таки продовжу займатися взуттям? Ти будеш включати «Капризульку», сердитися?
Оксанка: Так, я буду сердитися!
Я: А, ось цікаво, ти часто називаєш себе королевою холоду! А як поводяться королеви, коли щось йде не за планом? Вони відразу сердяться, вередують чи вони вміють бути гнучкими, течуть, як струмочок, обминають камені? (Показую рукою як тече струмок).
Оксанка задумливо: Вони гнучкі, можуть по-різному! Гаразд, мама, знімай спочатку кросівки, – бадьоро і впевнено каже моя королева холоду.
Природа нашого спільного життя в суспільстві влаштована так, що всі місця вже зайняті. Кожен має свою думку, своє бажання, кожен займає місце в просторі, кожен має свій емоційний стан. Щоб розвиватися не тільки через потурання або силові методи, потрібен обопільний обмін. Обопільний обмін передбачає, що кожен має можливість власної реалізації та розширення свого простору. Тому, коли ми в чомусь зупиняємо дитину, обмежуємо її бажання, натомість маємо запропонувати «щось», в чому дитина може себе проявити, де вона сам прийме рішення і таким чином випустить своє внутрішнє напруження через реалізацію себе, а НЕ через капризи й істерики. Нам варто знаходити такі аргументи, асоціації, аналогії з книг, мультиків, при використанні яких дитина зможе стати зацікавленим учасником. Якщо хтось із батьків оперує тільки «своїми» аргументами і інтересами, то дитина не має можливості випустити «пар».
Звичайно, не завжди знаходяться відповідні варіанти для таких шляхів вирішення невеликих протиріч. У своїх прикладах я описую найвдаліші історії, але ж буває і не виходить тут і зараз випустити «пар» без істерики. Ми вчимося разом зі своїми дітками справлятися з нашим і їхнім невдоволенням. Це шлях, який ми проходимо не за один день, це не просто, але дуже цікаво!
Автор Байбородова Ольга
