Ще одна штука, яку я зрозуміла за 20 років практики: коли ми ростимо дітей, ми часто турбуємося не про те.
Ми думаємо, в яку школу віддати, за якою програмою, які підручники, які гуртки, до чого в дитини є здібності і як їх розвивати, куди вона буде поступати, яку професію обере.
Нам здається, що хороше навчання, багато різних занять, перемоги на конкурсах і олімпіадах, відмінна здача ЗНО і є ознака батьківського успіху. Що, якщо ось це вдалося – далі все буде добре. Ох, скажу я вам…
Багато я бачила в своєму кабінеті людей, у яких все це було за плечима, а “все добре” не сталося. І батьків, чиї діти досягали-досягали успіхів, а потім з’ясовувалося, що їхнє життя робить нестерпним вічний страх “облажатися”, або сором “не відповідати якимсь вимогам”, або тривога, або депресія, або ще якісь проблеми емоційного, психологічного характеру.
І ніяка золота медаль від них не врятує, і ніякі 200 балів за ЗНО. Гірше того – круті школи і престижні вузи з їх конкуренцією і гонкою за результатом можуть вразливу психіку буквально зруйнувати. Що вже говорити про великий спорт, балет, професійний театр – там відомий гадючник.
Для більшості з нас набагато важливіше не успіхи в навчанні і конкурсах, а:
- вміння бути в контакті з самим собою,
- розуміти свої стани,
- вміти “підстелити соломку” там, де може зламатися,
- і підгребти ресурс, коли його не вистачає,
- уміння відмовитися від чогось, а щось твердо відстоювати,
- уміння управляти собою і піклуватися про себе.
Той, хто знає себе, розуміє свої потреби, вміє з собою домовлятися, в будь-якому випадку не пропаде.
Чи багато ми про це думаємо? Чи часто говоримо про це з дітьми? Чи залишаємо ми їм місце на пізнання себе в житті? І чи вміємо це самі?
Людмила Петрановська