Бабусина мудрість: «Чому не можна карати дітей»

Бабусина мудрість: «Чому не можна карати дітей»

2
Різне

Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за будь-які помилки. Чи я висипала муку, чи розбила тарілку, чи забруднила сукню – отримувала за все. А була я з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного поганого наміру.

Якось маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене не було з ким залишити, довелося йти з мамою. Бабусі було років 75, напевно, і в буфеті у неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими братчиками. Як і годиться, призначений він був тільки для гостей. Господиня вирішила пригостити нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.

Моя мама дала мені ляпаса і почала мене лаяти. Я плачу, боячись нового ляпасу, губа смикається. Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:

– Перестань кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було б на тебе накричати?

Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала:

– Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Подумаєш, був сервіз на шість осіб, а став на п’ять. До мене однаково більше трьох гостей не прийдуть. А навіть якщо прийдуть, що, зі звичайних чашок НЕ поп’ють?

Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю.

А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету блюдечко, що залишилося без пари і простягнула мені.

Зараз я не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі – на все життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізнавалася. Тієї бабусі вже немає серед живих, а блюдечко і досі стоїть у мене в квартирі. І коли мої діти пустують, погляд падає на тоненькі стеблинки братчиків і вже не хочеться ні кричати, ні брати в руки ремінь …

Джерело