Ніколи не поспішайте із висновками. Діти часом розумніші і мудріші за дорослих…
Дзвонять мені на роботу з дитячого садка і наполегливо рекомендують підійти за дочкою Нікою раніше.
– Що трапилось? – Запитую. – Що з Нікою?
– З вашою дочкою все в порядку, але нам з вами потрібно серйозно поговорити. — Голос виховательки звучить дуже холодно.
Намагаюся зосередитися на роботі, виходить погано, відпустили, бігом в садок. Там на мене дивляться косо і відправляють до психолога. Психолог зітхає, дивиться як на шкідливу школярку і дає мені дитячий малюнок:
— Ми проводили тестування, кожна дитина малювала свою родину. Всі намалювали тих, з ким живуть, хтось ще й інших родичів додав. А ось що намалювала ваша дочка.
Дивлюся на рисунок, а треба сказати Ніка малювати не дуже любить, та й виходить у неї поганенько навіть для її віку. Взагалі, на аркуші три схематичні фігурки в стилі «ручки-ніжки-огирочок». Зате з підписами, донька вже літери знає і пробує писати слова. Підписи: «тато», «баба Оля», «я». Все.
— Розумієте? – Запитує психолог. – Bac немає в житті дочки. Просто немає. Ви взагалі в ній не берете участь, не присутні. Життя дівчинки заповнюють тато і бабуся, а їй потрібна мама! Дуже потрібна! Тим більше ви не живете в іншому місті.
Ну і так далі. Хвилин 15 мене відчитувала, веліла змінити відношення до дитини. Вийшли ми з садочка. Ідемо додому. Ніка щебече, а я ні жива, ні мертва. Думаю – як же так? З донькою з народження ні на день не розставалися. Дитина бажана. Люблю її більше за життя, книжки читаю, всюди її возимо, вдома разом і готуємо і прибираємо, і з собакою гуляємо. Дівчинка лагідна, добра. Як же тaк? Нарешті, не витримала.
– Нікуся, — намагаюсь говорити спокійно. — А ось ви з Оксаною Валеріївною сьогодні картинку малювали…
– Так, – підтверджує донька.
– А чому ти намалювала з собою тільки тата і бабусю, а мене ні?
– Мамочко, ти така красива! – Говорить Ніка. — А я так гарно малювати ще не вмію!
