Про те, як сильно мами переживають за дітей

Про те, як сильно мами переживають за дітей

10
Різне

Дзвонить зі школи.

– Мамо, я вже все. Їду додому.

Додому їхати тридцять хвилин. Минає півтори години. Дзвоню.

– Ало!

На задньому фоні шум, мат, крики.

– Ти де?

– Незабаром буду, чекай.

І кидає слухавку.

Передзвонюю. Абонент недоступний.

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли ком у горлі та з рук все валиться?

Мені рівно десять секунд. Може трохи більше.

Далі уява починає малювати дике – вплутався у бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.

Одягтися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати до класного керівника. Ні, спочатку до міліції. Ні, другові сім’ї, слідчому. Щоб запеленгувати телефон. Цікаво, чи можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?

Виглядаєш підступи до під’їзду. Під’їздів два, бігаєш із однієї кімнати до іншої.

Паралельно набираєш знову. І знову. Абонент недоступний.

Минає ще двадцять хвилин напруженого очікування.

Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Мечешся по квартирі у пошуках телефону. Перериваєш все догори дном.

Телефон як у воду канув. Зриваєш із ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. О, це телефон. Ах, ти весь час тримала його в руці.

Смикаєш з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Далася тобі ця постіль! ДАЛАСЯ ТОБІ ЦЯ ПОСТІЛЬ, ДУРА! Ніколи, ніколи, ніколи більше не лаятиму його. Синочку, синочку.

Трінкає домофон.

– Так?

– Французький іноземний легіон вітає вас!

– Ти де був???

– Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.

Струшуєш із себе пальто. Йдеш відчиняти тамбурні двері.

– Уб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю.

Виходить із ліфта.

Двометровороста каланча. Тяжкий рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена.

– Ти де був? – видихаєш Змієм Гориничем.

– Мамо, я вирішив на додатковий з історії залишитися.

– А попередити не міг?

– Ну, все дуже спонтанно сталося. От і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже продзвенів.

– А смску скинути? Щоб я не хвилювалася?

– Мамо, ти ж знаєш, що на уроках не можна користуватися телефонами!

– Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся!

– А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.

Стоїш, хапаєш ротом повітря.

– Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко.

Посмішка у нього моя. І мого тата.

Роки три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав із собою сто рублів. Повертався із шоколадкою. Не знаю, як умудрявся заощадити. Але завжди приходив із шоколадкою. Простягав її мені на порозі.

– Мамочко, це тобі.

Це мені так. Мені, моє, про мене.

Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя.

Навчитися б ще не накручувати себе так.

Наріне Абгарян

Джерело