Смерть завжди несподівана. Навіть невиліковно хворі сподіваються, що вони помруть не сьогодні. Можливо, через тиждень. Але точно не зараз і не сьогодні.
Смерть мого батька була ще більш несподіваною. Він пішов із життя у віці 27 років, як і кілька відомих музикантів з «Клубу 27». Він був молодий, дуже молодий. Мій батько не був ні музикантом, ні відомою людиною. Рак не обирає своїх жертв. Він пішов, коли мені було 8 років — і я був уже досить дорослим, щоб сумувати за ним все життя. Якби він помер раніше, у мене не залишилося б спогадів про батька, і я не відчував би ніякого болю, але тоді по суті у мене не було б тата. І все-таки я пам’ятав його, і тому у мене був батько.
Якби був живий, він міг би підбадьорювати мене жартами. Міг би цілувати мене в лоб, перш ніж я засинав. Змушував би мене вболівати за ту саму футбольну команду, за яку вболівав він сам, і пояснював би деякі речі краще за маму.
Він ніколи не говорив мені, що незабаром помре. Навіть коли він лежав на лікарняному ліжку з трубками по всьому тілу, він не сказав жодного слова. Мій батько будував плани на наступний рік, хоча він знав, що його не буде поруч уже в наступному місяці. У наступному році ми поїдемо рибалити, подорожувати, відвідаємо місця, у яких ніколи не були. Наступний рік буде дивним. Ось про що ми мріяли.
Думаю, він вірив, що таке ставлення принесе мені удачу. Будувати плани на майбутнє було своєрідним способом зберегти надію. Він змусив мене посміхатися до самого кінця. Він знав, що має статися, але нічого не говорив — він не хотів бачити моїх сліз.
Одного разу моя мама несподівано забрала мене зі школи, і ми поїхали в лікарню. Лікар повідомив сумну новину з усією делікатністю, на яку тільки був здатний. Мама плакала, адже у неї все ще залишалася крихітна надія. Я був шокований. Що це означає? Хіба це не було черговою хворобою, яку лікарі легко можуть вилікувати? Я відчував себе зрадженим. Я кричав від гніву, поки не зрозумів, що батька вже немає поруч. І я теж розплакався.
Тут дещо сталося. З коробкою під пахвою до мене підійшла медсестра. Ця коробка була заповнена запечатаними конвертами з якимись позначками замість адреси. Потім медсестра вручила мені одного-єдиного листа з коробки.
«Твій батько попросив мене передати тобі цю коробку. Він писав їх цілий тиждень, і хотів би, щоб ти прочитав зараз першого листа. Будь сильним».
На конверті був напис «Коли мене не стане». Я відкрив його.
«Сину,
Якщо ти це читаєш, значить я мертвий. Мені шкода. Я знав, що помру.
Я не хотів тобі говорити, що станеться, я не хотів, щоб ти плакав. Я так вирішив. Думаю, що людина, яка збирається померти, має право діяти трохи егоїстичніше.
Мені ще багато чому треба тебе навчити. Зрештою, ти ні чорта не знаєш. Тому я написав тобі ці листи. Не відкривай їх до потрібного моменту, добре? Це наша угода.
Я люблю тебе. Подбай про маму. Тепер ти – чоловік у домі.
Люблю, тато.
P.S. Я не писав листів для мами. Вона і так отримала мою машину».
Його перший лист, який я ледве міг розібрати, заспокоїв мене, змусив посміхнутися. Ось таку цікаву річ придумав мій батько.
Ця коробка стала найважливішою у світі для мене. Я сказав мамі, щоб вона не відкривала її. Листи були моїми, і ніхто інший не міг їх прочитати. Я вивчив напам’ять усі назви конвертів, які мені ще тільки належало відкрити. Але потрібен час, щоб ці моменти настали. І я забув про листи.
Сім років потому, після того, як ми переїхали на нове місце, я й гадки не мав, куди поділася коробка. У мене просто вилетіло з голови, де вона може бути, та й я майже не шукав її. Доки не стався один випадок.
Мама так і не вийшла знову заміж. Я не знаю чому, але мені хотілося б вірити, що мій батько був любов’ю всього її життя. На той час у неї був хлопець, але він був її не гідний. Я думав, що вона принижує себе, зустрічаючись з ним. Він не поважав її. Вона варта когось кращого, ніж хлопець із бару.
Я досі пам’ятаю ляпас, який вона зробила мені після того, як я вимовив слово «бар». Я визнаю, що я це заслужив. Коли моя шкіра все ще горіла від ляпаса, я згадав коробку з листами, а точніше, конкретного листа, який називався «Коли у вас з мамою відбудеться найграндіозніша сварка».
Я обшукав свою спальню і знайшов коробку всередині валізи, що лежала у верхній частині гардероба. Подивився конверти, і зрозумів, що забув відкрити конверт з написом «Коли у тебе буде перший поцілунок». Я ненавидів себе за це і вирішив відкрити його потім. Зрештою, я знайшов те, що шукав.
«Тепер вибачся перед нею.
Я не знаю, чому ви посварилися, і я не знаю, хто правий. Але я знаю твою маму. Просто вибачся, і це буде найкраще.
Вона твоя мати, вона любить тебе більше, ніж будь-кого в цьому світі. Чи знаєш ти, що вона народжувала природним шляхом, тому що хтось сказав їй, що так буде краще для тебе? Ти коли-небудь бачив, як жінка народжує? Чи тобі потрібен ще вагоміший доказ любові?
Вибачся. Вона пробачить тебе.
Люблю, тато».
Мій батько не був видатним письменником, він був простим банківським клерком. Але його слова мали неабиякий вплив на мене. Це були слова, які несли велику мудрість, ніж усе разом узяте за 15 років мого життя на той час.
Я кинувся в кімнату матері і відкрив двері. Я плакав, коли вона повернулася, щоб подивитися мені у вічі. Пам’ятаю, я йшов до неї, тримаючи листа, написаного моїм батьком. Вона обняла мене, і ми стояли в тиші.
Ми помирилися і трохи поговорили про нього. Якимось чином, я відчував, що він сидів поруч з нами. Я, моя мати і частинка мого батька, частинка, яку він залишив для нас на папері.
Минуло трохи часу, перш ніж я прочитав конверт «Коли ти втратиш цноту».
«Вітаю, сину.
Не переймайся, з часом стане краще. Уперше завжди страшно. Мій перший раз відбувся з непривабливою жінкою, яка, до того ж, була повією.
Мій найбільший страх, що ти запитаєш маму, що таке цнотливість після того, як прочитаєш це слово.
Люблю, тато».
Мій батько йшов за мною через усе моє життя. Він був зі мною, навіть не дивлячись на те, що давно помер. Його слова зробили те, чого більше ніхто не міг зробити: вони додавали мені сил, щоб подолати незліченні труднощі в моєму житті. Він завжди вмів змусити мене посміхнутися, коли все навколо виглядало похмурим, допомагав очистити розум у моменти злості.
Лист «Коли ти одружишся» дуже збентежив мене. Але не так сильно, як лист «Коли ти станеш батьком».
«Тепер ти зрозумієш, що таке справжня любов, синку. Ти зрозумієш, як сильно любиш її, але справжня любов — це те, що ти відчуєш до цього маленького створіння поруч з тобою. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.
Але… отримуй задоволення. Зараз час спливатиме зі швидкістю світла, тому будь поруч. Не пропускай моментів, вони ніколи не повернуться. Міняй пелюшки, купай дитину, будь зразком для наслідування. Я думаю, у тебе є все, щоб стати таким самим прекрасним батьком, яким був і я.»
Найболючіший лист, який я коли-небудь читав, був також і найкоротшим з тих, що батько написав мені. Впевнений, у момент, коли він писав ці три слова, батько страждав так само, як і я. Потрібен був час, але, врешті-решт, я повинен був відкрити конверт «Коли твоя мати помре».
«Вона тепер моя».
Жартівник! Це був єдиний лист, який не викликав посмішку на моєму обличчі.
Я завжди дотримував обіцянки і ніколи не читав листів завчасно. За винятком листа «Якщо ти зрозумієш, що ти гей». Це був один з найкумедніших листів.
«Що я можу сказати? Тішуся, що я мертвий.
Жарти в сторону, але на порозі смерті я зрозумів, що ми занадто піклуємося про речі, які не мають вагомого значення. Ти думаєш, це що-небудь змінить, синку?
Не дурій. Будь щасливий».
Я завжди чекав наступного моменту, наступного листа — ще одного уроку, якому батько навчить мене. Дивно, чому 27-річний чоловік може навчити 85-річного старого, яким я став.
Тепер, коли я лежу на лікарняному ліжку, з трубками в носі і в горлі через цей проклятий рак, я воджу пальцями по вицвілому папері єдиного листа, якого ще не встиг відкрити. Вирок «Коли настане твій час» ледь читається на конверті.
Я не хочу відкривати його. Я боюсь. Я не хочу вірити, що мій час уже близько. Ніхто не вірить, що одного разу помре.
Я роблю глибокий вдих, відкриваючи конверт.
«Привіт, синку. Я сподіваюся, що ти вже старий.
Ти знаєш, цього листа я написав першим, і він дався мені найлегше. Цей лист, який звільнив мене від болю втратити тебе. Я думаю, що розум прояснюється, коли ти такий близький до кінця. Легше говорити про це.
Останні дні тут я думав про своє життя. Воно було коротким, але дуже щасливим. Я був твоїм батьком і чоловіком твоєї мами. Чого ще я міг просити? Це дало мені душевний спокій. Тепер і ти зроби те саме.
Моя порада для тебе: не бійся.
P.S. Я сумую за тобою».
