Можливо, таке й не прийнято говорити вголос, але свою дитину я полюбила не з першого погляду.
Пологи були важкими. Боліло абсолютно все. Коли дитина нарешті вислизнула, вся синя через те, що пуповина тричі обвилася навколо шийки, і сердито закричала, я була перелякана, я дико втомилася, нерви були на межі. Але ніякої любові я тоді не відчувала. І ангели довкола мене не співали. І того захоплення та ейфорії, про які мені стільки розповідали до пологів, я теж не відчувала. Я навіть не була впевнена, чи зможу взяти його на руки – від слабкості мене сильно трусило.
Минуло кілька днів, ми вирушили додому. Я сиділа поруч із дитячим кошиком на задньому сидінні нашої машини і панікувала побачивши кожну зустрічну машину — адже тепер я була відповідальна за життя цієї дитини.
Вдома я потроху приходила до тями, рани мої гоїлися. Якось, криво-косо сповивши дитину, я сідала з нею в глибоке темно-синє крісло, яке мені подарував тато, коли я на дев’ятому місяці, з величезним пузом уже не могла видертися на ліжко. І щодня ми разом із цим крихітним створінням плакали. Обидва.
Щодня ми вчилися, як нам тепер жити — удвох. Груди у мене набрякли, і мені спочатку було дуже боляче, коли дитина вчилася смоктати. Режим у нас ніяк не встановлювався — день із ніччю малюк переплутав ґрунтовно. І спати він хотів винятково на ручках.
Перші кілька тижнів материнства були найважчим часом у всьому моєму житті. Я весь час відчувала, що не знаю, що робити і як це правильно зробити. Щоночі дитина заходилася в крику – почалися коліки.
Я його боялася, боялася зробити щось не так, все ніяк не могла позбутися почуття жахливої втоми, весь час була збуджена. Я думала, ну, мабуть, я його люблю. Але постійне недосипання і слабкість не давали мені сісти і подумати — люблю, не люблю. Мені треба було просто жити. Переповзати день у день, від однієї дії до іншої – переодягнути, погодувати, заколихати – і так по колу.
І раптом це сталося. Зараз, коли я бачу матусь, які щойно народили, – очі запалі, волосся добре якщо хоч рукою пригладжене – я їм кажу: «Тримайтеся. Ще чуть-чуть. Скоро все зміниться”.
А в мене це сталося так. Я сиділа, поклавши дитину на коліна. Ми дивилися одне одному у вічі. І раптом я побачила, що він намагається посміхнутися. Я сіла пряміше і завмерла — чи він це повторить? І – так! Він усміхнувся! Справжнісінькою посмішкою! Усвідомлено! У мене було почуття, ніби я стала свідком дива, вперше у житті.
І ось у цей момент, коли мій хлопчик почав усміхатися мені і дивитися на мене на всі очі, ніби я була якимось неймовірним дивом — ось тоді я зрозуміла, що люблю його. Обличчя його змінювалось, і моє серце разом з ним. Наче прорвало греблю. У мене було таке відчуття, що я ось-ось вибухну під натиском почуттів. І я знову плакала — тепер від щастя, яке мене переповнювало. Так, материнство це вам не футбол, тут завжди знайдеться привід поплакати.
А найпрекрасніше у всьому цьому те, що дива продовжуються. Щоразу, коли мої діти посміхаються мені — чи мій первісток, якому вже майже 13, чи мій молодший, якому щойно виповнилося три, — моє серце починає битися швидко-швидко, і щоразу я відчуваю, що відбувається диво.
Бути матір’ю, як і раніше, дуже важко, ти турбуєшся про тисячі приводів, ти постійно виснажена і постійно на нервах. Але варто моїй дитині посміхнутися мені — і все, як рукою, знімає. І все стає на свої місця.
Я по-іншому уявляла пологи і материнство — і щоразу все було зовсім не так. Але неважливо, вкотре ти стаєш матір’ю — все одно розумієш, що до звання гуру в мистецтві батьківства дуже далеко. Зате я точно знаю: неважливо, що відбувається саме зараз із вами та вашою дитиною. Головне – протриматися до наступної посмішки. І тоді все буде чудово – і з ним, і з вами, і з вашим життям. Це і є любов. Це і є те саме диво.
