Сьогодні думаю про мам. Як їм зараз нелегко! Яким треба бути сильними у цю мить! У мить, коли війна поділила країну на частини, де вона є та її нема.
Ось сім’я . Живе мама нині у місті, а діти в селі, де усім керують окупанти. Хвилювання щомиті рве материнське серце на шматки: як там? Що їли? Чи не змерзли? Як дітям вибратися з окупації? Хтось каже, що їм дозволено виїхати з села, але тільки в країну окупанта… Тільки мама молиться усім богам світу, щоб ця війна закінчилася швидше, щоб діти її були в безпеці, поряд з нею.
А ця мама так раділа, що її син буде колись офіцером! Мужній! Красень! На нього змалечку задивлялися дівчата… Хлопець не встиг навіть пожити– клята війна… Зруйновано гуртожиток, де жили хлопці.. його шукали кілька днів. А мати в ці дні надіялась, що живий, що ще обійме його… Не судилось… І вона така не одна!
Мами ховають від війни своїх дітей в підвалах й бомбосховищах. Дитинство вже який день минає саме так у Харкові, Києві, Ірпені, Сумах… Господи! Як це страшно!
Мама завжди оберігає своє дитя, як може. Та клятий «освободітЄль» обстрілює будинки мирних людей, кидає на них авіабомби… Йому байдужі почуття матерів!
А мати молиться й кляне. Її серце не має спокою. Руки тягнуться до телефону, щоб побачити, що дитина була в інтернеті, щоб почути єдину фразу зараз: «Мамо, все норм!»
Мама… Дай, Боже, нам, матерям, діждатись з війни своїх дітей! Дай, Боже, обійняти їх! Дай, Боже, перемогти нарешті ворога на нашій землі!
Наталія Сідларь-Дубова
