“Мій малюк помер. Будь ласка, спитайте, як його звали!”

“Мій малюк помер. Будь ласка, спитайте, як його звали!”

1
Різне

У мові немає окремого слова для матері чи батька, чия дитина померла, – можливо, тому, що цю тему боляче навіть зачіпати публічно. Елль Райт втратила сина Тедді невдовзі після його народження – і не згодна, що люди можуть називатися батьками лише тоді, коли їхні діти живуть на цьому світі.

Наступної весни моєму синочку Тедді виповнилось би три роки – але ми не встигли навіть забрати його додому з лікарні. Він помер у віці трьох днів. Відколи це сталося, я не перестала відчувати себе матір’ю – хоча це вже зовсім не те материнство, якого я очікувала.

Десять місяців я намагалася завагітніти, і ось нарешті тест показав позитивний результат. Це було у вересні 2015 року. Пам’ятаю, як чекала з роботи свого чоловіка Ніко, щоб повідомити йому радісну новину. Я вклала йому у руки позитивний тест, він перевів на нього погляд, і його обличчя змінилося на очах. Він весь просяяв, а я заплакала. Хоча перед тим не думала, що колись відчую більшу ейфорію, ніж на нашому весіллі.

Ми нікому не говорили про вагітність до першого УЗД у 12 тижнів. Я й сама не до кінця вірила, поки не побачила на екрані наше маля – як воно плаває, вертиться, чеберяє ніжками, таке жваве й активне, сповнене життя. Після УЗД я відвезла чоловіка на роботу і невдовзі отримала він нього повідомлення: “Це найпрекрасніший понеділок у моєму житті. Якби всі понеділки були такими!”

Ще шість місяців, і я тримала новонародженого синочка на руках.

Він був таким крихітним – і не плакав.

Буквально за кілька секунд акушерка забрала його від мене, лишивши мене народжувати плаценту. Моя тривога посилювалася. Та не минуло багато часу, як до мене підійшов Ніко, а за ним – медсестра, яка тримала нашого сина й усміхалася. Його сповили лікарняною пелюшкою, а на голівку надягли синю плетену шапочку.

Медсестра пояснила, що у малюка не відразу “ввімкнулися потрібні функції”, але потім він задихав і його стан стабілізувався. У цій шапочці він нагадував мені рибалку, який от-от вирушить у море. Ми й не здогадувались, що незабаром він вирушить в іншу далеку подорож, провівши на цій Землі лише 74 години.

Ми вирішили назвати його Тедді. Його повне ім’я – Едвард Константин; друге ім’я – на честь нашої улюбленої бухти Константина на півночі Корнуолла. Я мріяла про час, коли Тедді робитиме там свої перші малюкові кроки назустріч хвилям.

Того вечора нас із Тедді поклали спати в палаті з іншими немовлятами, які потребували особливої уваги, та їхніми мамами. Я заснула, але через дві з половиною години прокинулась від того, що мене трясла за плече акушерка. “Я мушу його забрати, він дуже холодний”, – сказала вона. Коли вона дістала його з люлечки, я побачила, що його рученята безвольно звисають по боках. Виявилось, що він не дихав; як давно – ніхто не знав. Вісімнадцять хвилин пішло на реанімацію. Як ми дізналися пізніше, його мозок був ушкоджений незворотно.

Тедді перевели до спеціалізованої реанімації в іншій лікарні, де ним опікувався професор з Ґрейт-Ормонд-стріт – найкращої дитячої лікарні Лондона. Тим часом мій організм працював точно так, як належить організму молодої мами. Того ж дня, коли ми дізналися, що Тедді відключать від апаратів штучної підтримки життя, у мене прибуло молоко. Найжорстокіший дарунок матінки-природи.

Неможливо описати мій стан, коли я дізналася, що Тедді уже нічим не зарадиш і що скоро він помре. Мені ніби перекрило повітря – накрило потужною хвилею, з-під якої я вже ніколи не вирину, хоч би як борсатись чи кричати.

Тедді народився 16 травня 2016 р., а помер 19 травня від надзвичайно рідкісного розладу обміну речовин під назвою «3-метилглутарова ацидурія». Це означає, що для нього все було отруйним, навіть повітря, яким він дихав від народження. Але всередині мене йому ніщо не загрожувало – тому мені й вдалося виносити його, народити, зустрітися з ним бодай на трохи, потримати його на руках, відчути його запах і тепло його шкіри.

Прощальні години із Тедді минули ніби у сповільненому русі. Нам нарешті дозволили забрати його з кювету і прикласти шкіра до шкіри. Його уперше взяли на руки бабусі й дідусі, і ми зробили єдине сімейне фото утрьох: Тедді, Ніко і я. Коли прийшов час, я сиділа на дивані у приватній кімнаті. Зі мною були Ніко й моя мама. Медсестра відключила постачання кисню в легені Тедді, відчепила останні трубочки з його обличчя й передала його нам.

Нарешті він був вільний від усіх датчиків, усіх машин, що гудять і сигналять. Поки він натужно робив останні вдихи, ми читали йому книжечку «Знаєш, як сильно я тебе люблю?» Я розчинялася у цих словах, водночас намагаючись запам’ятати у найменших деталях його досконале обличчя з гостреньким підборіддям і вагу його тільця у мене на руках. Коли дихання зупинилося, я не злякалась; мені лише хотілося, щоби він відчував безпеку і нашу любов. Адже це властиво усім матерям – забувати про власні почуття, оберігаючи почуття своїх дітей. Втім, у ту мить я на фізичному рівні відчула, як у мене розбилося серце; принаймні, влучнішого опису я не знайду.

Після цієї несподіваної втрати я ніби заціпеніла. “Але ж таке часом трапляється”, – думала я. Я розіслала повідомлення кільком друзям: пояснила їм, що ми мусили попрощатися з Тедді. Тоді я не могла навіть написати слова “він помер”. Знадобилося кілька місяців, щоб я знайшла в собі сили казати чи писати: “Тедді помер”.

Ми повернулися додому, де в коридорі на нас чекала коляска, а в нашій спальні – люлечка. Ніко відніс їх у дитячу кімнату й щільно зачинив двері. Довгий час я не могла навіть дивитися на ті двері, проходячи по коридору. Звідти у коридор проривалося світло, нагадуючи про величезну частину життя, відрізану від мене. Життя, до якого я готувалася дев’ять місяців – і раптово втратила.

Наші телефони – мобільні та домашній – дзвонили без упину. Найкраще мене підтримали ті друзі, які просто сказали: “Ми поруч, якщо тобі потрібна наша допомога. Ми тебе любимо”. Вони не вимагали від мене відповіді, а я знала: коли я знову зможу спілкуватися, вони на мене чекатимуть.

Потім мені зателефонувала секретарка з моєї жіночої консультації, щоб запитати, коли я хочу прийти на післяпологовий огляд. “Так, минулого тижня у мене були пологи, але моя дитина… померла”, – ледь вимовила я. Моя співрозмовниця трохи помовчала, потім швиденько вибачилася і розірвала з’єднання. За кілька днів мені надійшов лист зі словами: “Дуже прикро, що ваша вагітність мала таке невдале завершення”.

Багато хто вбачав у Тедді “невдале завершення” вагітності, а не реального хлопчика, мого сина. Тому мені було вкрай неприємно бачитись із людьми та пояснювати їм, що сталося. Майже півтора місяця я трималася осторонь від усіх, окрім рідних і дуже небагатьох найближчих друзів.

Одного разу я зробила виняток для жінки, з якою познайомилася на заняттях з йоги для вагітних. Вона народила дитину на день пізніше, ніж я, у тій самій лікарні. Ми пішли на каву, і я познайомилася з її милим малятком. На хвилину, я відчула заздрість, але силою волі прогнала це почуття геть; я ніколи не дозволяю собі заздрити.

Моя знайома поводилась дуже приязно і терпляче мене слухала. Ми обговорили свої переживання за перші кілька тижнів материнства, такого різного для нас. Я багато плакала, але старалася все ж не потопити її у цунамі своїх емоцій.

“І коли ти плануєш виходити на роботу?” – раптом спитала вона. Отак – щойно я подумала, що хтось мене розуміє, як виявилось, що ні. Ми ще трохи побалакали і розійшлися. Більше ми разом не кавували, хоча одного спекотного серпневого дня приблизно через півтора місяця я випадково її зустріла, коли вигулювала у парку свого мопса Бориса.

Вона гойдала на стегні немовля, сидячи в оточенні інших щасливих матусь з маленькими дітьми. Я набрала в легені повітря і зібралась привітатися – попри те, що мені було боляче наближатись до тієї веселої зграйки мам з немовлятами. Та щойно вона мене помітила, як відвернулася, удаючи, що не бачить. “Це Елль, про яку я вам розповідала”, – донісся приглушений голос, коли вона, вочевидь, вирішила, що я її уже не почую.

Я відчувала, як вони свердлять поглядом мою потилицю. Мене безцеремонно й безкомпромісно вигнали з клубу мамусь: “Тобі тут не місце, бо твоя дитина померла”. Всю дорогу додому я проплакала.

А потім я знайшла саме таких друзів, яких потребувала, навіть про те не здогадуючись. У мережі Instagram я випадково побачила допис іншої мами, яка втратила дитину. Її звали Мішель, а її дочка Орла народилась мертвою у травні. Я прочитала, що Мішель теж складає нові маршрути у знайомі місця, щоб уникати мам з колясками та вагітних; теж постійно носить темні окуляри, щоб приховати сльози. “Слава Богу, я не одна”, – подумала я.

Ми обмінялися повідомленнями зі словами солідарності, і вона розповіла, що разом з іншими “мамами в жалобі” саме створила групу підтримки у WhatsApp. Усі ці жінки нещодавно втратили своїх немовлят.

Мені хотілося познайомитися з цими жінками не лише в інтернеті, побачити їхні обличчя, почути їхні історії, дізнатися, як звали їхніх малят. Група називалася “Жінки-войовниці”, і вона урятувала мене у найтемніші часи мого життя. Там була Джесс разом зі своєю дружиною Наталі – того січня у них народився первісток Лео, який помер ще в утробі. Була Еймі, чия дочка Фібі померла під час пологів того ж місяця. Була Емма, чия дочка Флоренс померла того ж місяця за таких же обставин. Нарешті, була Саманта, чий син Ґай народився мертвим у листопаді попереднього року.

Наша група існує вже понад два роки. Ми називаємо малят “наша банда”, згадуємо про них у їхні дні народження й по черзі пишемо на піску всі їхні імена, коли хтось із нас потрапляє на пляж.

Я знаходжу катарсис у тому, що пишу ім’я “Тедді”. Спочатку я писала йому листи у блокноті, а потім почала писати це ім’я, де тільки могла: на віконних шибках у морозний день, на піску наших улюблених пляжів – будь-де, бо це допомагало бодай трохи до нього наблизитись. Після смерті Тедді я мусила жити далі, знаючи, що ніколи не почую його сміх, не побачу його першу усмішку, перший крок і все інше “перше” в його житті.

Дехто з нашої групи мав щастя народити ще дітей. Це вселяє в усіх нас надію на кращі часи. Втім, кожна вагітність приносила з собою багато тривог і хвилювань. Коли ви вже втрачали дитину, інакше не виходить.

Жінки-войовниці це розуміють – і тому не поспішають з вітаннями, щойно хтось повідомляє про вагітність. І, звісно ж, ми не вважаємо цих діток первістками, бо первістки у нас уже були.

Втрачати малих дітей настільки жахливо, що суспільство навіть не придумало для цього термінів. Якщо помирає супутник життя, людина стає вдовою або вдівцем; якщо батьки – сиротою. Але смерть дитини суперечить природному порядку речей і надто болісна, щоб багато про це думати.

Та що ж тоді лишається таким людям, як ми з Ніко, – мамі й татові дитини, якої вже немає на світі? Що лишається жінкам з моєї групи підтримки та їхнім партнерам? Поруч з нами – тисячі батьків, які носять з собою біль втрати й не отримують розуміння від свого оточення.

Коли нові знайомі питають, чи є в мене діти, я завжди замислююсь, чи варто розповідати їм про Тедді. Часом здається, що краще нічого не казати, бо людям відразу стає незручно. Дехто говорить: “Нічого, колись ви ще станете чудовою мамою!” Розумію, що у них найкращі наміри, але це дуже нетактовно. Уявіть, якби у мене помер чоловік, а мене б утішали: “Нічого, колись ти ще вийдеш заміж і будеш чудовою дружиною!”

У більшості випадків люди швидко переводять розмову на іншу тему, наприклад, погоду. Немає нічого гіршого, ніж тиша. Коли я кажу, що маю сина, але не змогла навіть забрати його додому з лікарні, мене надзвичайно втішає така реакція: “Дуже шкода! А як його звали?” Цими словами людина визнає, що я справді мама і що Тедді був справжньою людиною, значимою і тоді, і сьогодні.

Після смерті Тедді мені дуже допомогла одна фраза: колись ти навчишся відчувати любов сильніше, ніж втрату. Гадаю, цьому найбільше сприяє звук його імені. Чуючи ім’я “Тедді” і визнаючи його існування, ми поступово заповнюємо величезну порожнечу втрати любов’ю.

Елль Райт – авторка книжки “Спитайте, як його звали: як знову жити й усміхатися після смерті своєї дитини”.

У матеріалі використані фотографії з особистого архіву Елль і Ніко Райт.

За матеріалами: https://www.bbc.com/ukrainian/features-45572814