Для того, щоб залучити дитину до виконання домашніх обов’язків, їй має бути цікаво. Є кілька правил:
- хвалити одразу, а не потім. Дитина має відчувати свою значущість. Обов’язково треба ловити момент, коли діти виконують щось добре й не зберігати похвалу на колись, а робити це одразу. Водночас не треба боятися, що це якось може розбалувати дитину.
- командна робота. Ситуація: мама дала завдання, а сама дивиться телевізор чи гортає Instagram. Так не має бути. Усе потрібно робити разом, у формі спільної діяльності. Дитина дивиться та вчиться, а заразом активно проводить час із батьками.
- приклад. Не тільки працювати треба разом, а й хвалити й дитину, і себе. Наприклад, я молодець, бо сьогодні приготувала пиріг. Важливо, щоб дитина це чула й бачила.
У якому віці та що доручати
Привчати до обов’язків можна навіть у віці двох років. Але потрібно давати такі завдання, які дитина може виконати. Мають бути межі й реальні очікування. Дворічному малюку не можна доручити одночасно прибрати іграшки та замісити тісто. Після виконаного завдання дитина має отримати задоволення від своєї компетентності. А тому даємо тільки підсильні для конкретного віку завдання.
- ДІТИ 2–4 РОКІВ. Ми можемо запропонувати їм допомогти витерти пил, розкласти окремо вимиті виделки й ложки, посортувати пласкі та глибокі тарілки, зібрати брудну білизну в корзину, погодувати домашніх тваринок.
- ДІТИ 5–7 РОКІВ (ПЕРЕДШКІЛЬНИЙ РІК). Можемо просити їх прибрати іграшки, застелити ліжко, протерти вимитий посуд і розкласти його, дістати покупки з пакетів.
- ШКІЛЬНИЙ ВІК. Розширюємо перелік обов’язків. Уже дитина може поприбирати у власній кімнаті, попилососити, полити квіти.
ЧОМУ НЕ МОЖНА ВСЕ РОБИТИ ЗАМІСТЬ ДІТЕЙ
Коли діти виконують дорослу роботу, вони отримують визнання батьків. А тому – задоволення. Вони відчувають компетентність, і це для них надзвичайно важливо. Що більше діти виконують завдань, із якими вони добре справляються, то більше вони хотітимуть виходити за межі своїх можливостей і виконувати щось нове. Таким способом діти підвищують самооцінку й відчуття відповідальності.
У сім’ї, де мама чи тато все роблять самі, у дитини немає потреби щось виконувати. Дитина знає, що прийде зі школи, а мама / тато наготує їсти, поставить тарілку, поприбирає в кімнаті та складе речі в шафі. Дитина не розуміє, що вона це повинна виконувати сама. І вона в цьому не винна. Причина в тому, що в сім’ї просто не було такої практики. Існувала одна модель поведінки, і дитина не знає, що можна інакше. Її ніхто не навчив і не показав як.
Це, відповідно, позначається на подальшому житті таких дітей. У дорослому віці вони можуть стати безпорадними. Наприклад, не зможуть самостійно виконати побутові справи. А ще важливіше – не зможуть ухвалювати самостійні рішення й чекатимуть, поки хтось за них це вирішить. Це стосується глобальних питань: зміна роботи, місця проживання, стосунки. Не навченим відповідальності дітям у дорослому житті складно робити кроки. Вони звикають, що над ними є авторитарна поведінка з вказівками, що робити, як і коли. Вони не можуть самостійно вирішувати.
Ситуація: дитина виконує домашні справи з татом, а з мамою показує спротив чи навіть істерику. Чому так
Так відбувається не тому, що дитина більше любить тата. Насправді все дуже навпаки. Наприклад, є скляна ваза – тато. А є надійна сталева каструлька – мама. І якщо взяти вазу, то з нею не можна робити все, що захочеться. А якщо взяти каструльку, то нічого з нею не станеться, вона прослужить все життя й не зламається.
Як правило, мама – це якраз ця каструлька. Дитина відчуває повну безпеку. А тому дозволяє собі більший прояв емоцій поруч із мамою. Зокрема, сильних негативних емоцій, з якими вона сама не справляється.
Істерика, спротив, сльози й крик – це інстинкт. У дитини ще не розвинений імпульс-контроль, за який відповідає префронтальна кора мозку. А тому фізично не працює контроль, аналіз, критичне мислення. Це все формується аж до 25 років.
Коли ви просите дитину щось зробити, а вона відмовляється чи навіть злиться, то запускається сирена істерики. Раціональні пояснення в цей момент на дитину не діють.
ЯК ЗАСПОКОЇТИ:
- приєднатися до емоцій дитини (це можна зробити словами: я чую, я знаю; озвучити емоції: ти злий, ти наляканий);
- механічне стишення (тссссс, я знаю, я поруч);
- переключення уваги або відволікання (працює для маленьких дітей);
- спуститися нижче рівня обличчя дитини й тільки тоді починати говорити (це показує, що небезпеки немає);
- не забороняти дитині емоції (те, що для нас не проблема, для дитини – катастрофа). Істериці треба давати право бути.
Тільки після заспокоєння можна починати розмову з дитиною, пояснити важливість її допомоги, озвучити прохання чи доручення.
