Час і простір в уяві дитини та дорослого дуже відрізняються. Коли ти маленький, усе здається таким гігантським. Коли ти малюк, відстані й дороги такі довгі та безкінечні. Коли ти дитина, час тече повільно й розмірено.
Дорослі ж, навпаки, кудись поспішають, намагаються встигнути зробити все й одразу, а ще постійно кваплять інших і пришвидшують процеси.
Коли моєму синові виповнилося років чотири, нам подарували «Улюблені вірші-2» від видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». І тоді мене надзвичайно вразив віршик «Швидко» польської письменниці Данути Вавілов у перекладі Ірини Кононенко.
Швидко встань і одягнися!
Швидко снідай, не барися!
Швидко руки мий і шию!
Швидко, бо сама помию!
Швидко, тато нас чекає!
Швидко, наш трамвай тікає!
Швидко забігай до класу!
Швидко, бо немає часу!
І весь час немає часу…
А я хочу САМОСТІЙНО
по калюжі йти спокійно,
їсти бублик півгодини
і дивитись на машини,
і на дощик, і на хмарку,
на кота і на канарку.
Довго хлюпатись у ванні,
бумкати на барабані,
пасочки ліпити з глини,
і не бігти щохвилини.
Зрозумійте, це – важливо:
хочу жити НЕ-КВАП-ЛИ-ВО!
Після цього віршика зразу вирішила збавити темп, не поспішати, не підганяти малого, дослухáтися до його бажань, давати більше часу, щоб роздивитися, зрозуміти, оцінити, запам’ятати… Бо діти справді мають власний темп. І нам, дорослим, не варто нав’язувати їм свою швидкість і оцінювати їхню вправність з висоти власних умінь та досвіду.
