Для тих, хто кричить про необхідність “твердої руки”, я хочу розповісти історію, яку почула від однієї жінки похилого віку. Коли вона була молодою мамою, люди вірили, що без різки доброї людини не виростиш, – вірніше, сама вона в це не вірила, але одного разу її маленький син завинив, і їй здалося, що він вперше в житті заслужив хорошу прочуханку. Вона наказала йому піти і самому зірвати різку. Хлопчик пішов і довго не повертався. Нарешті він прийшов увесь у сльозах і сказав: “Різки я не знайшов, але ось тобі камінь, який ти можеш у мене кинути”. Мама теж розплакалася, бо раптом побачила все очима дитини. Дитина, напевно, подумала: “Мама хоче зробити мені боляче, а для цього і камінь підійде”.
Потім вона поклала камінь на кухонну полицю, де він і залишився лежати як вічне нагадування про обіцянку, яку вона дала собі в той момент, – ніякого насильства!
Але якщо ми виховуватимемо наших дітей без насильства і без різки, чи виростимо ми новий тип людини, яка житиме у вічному світі?
Тільки дитяча письменниця може бути такою наївною! Я знаю, що це утопія. Так багато потрібно змінити в нашому бідному хворому світі, щоб у ньому настав вічний світ. Зараз, навіть коли немає війни, довкола нас так багато жорстокості, гніту та насильства – і діти, звичайно, не можуть не знати про це. Вони чують, читають про це щодня і зрештою звикають до думки, що насильство є чимось природним. Хіба ми не повинні хоча б у своєму будинку на власному прикладі показати, що є інший спосіб існування? Непогано було б нам усім покласти на кухонну полицю невеликий камінчик як нагадування дітям і самим собі – жодного насильства!
Астрід Ліндгрен
