«Мамо, ось камінь, яким ти можеш кинути в мене»: вражаючі слова Астрід Ліндгрен

«Мамо, ось камінь, яким ти можеш кинути в мене»: вражаючі слова Астрід Ліндгрен

Дитяча письменниця про те, чому фізичне покарання дитини – це не вихід.

Астрід Ліндгрен ніколи не писала для дорослих. «Вважаю, її просто більше хвилювало життя та доля дітей, ніж дорослих», — зауважив в одному з інтерв’ю онук письменниці Олаф Нюман.

1978 році Ліндгрен мали вручити Премію миру німецьких книготорговців. Коли в оргкомітеті прочитали надісланий на погодження текст промови, попросили письменницю змінити його. У ті роки заклик до батьків поважати дитину і відмовитися від фізичних покарань, і припущення, що все зло у світі від того, що у дитинстві дітей жорстоко карають і вони виростають у озлоблених дорослих, виглядали дуже радикально.

На прохання комітету письменниця відповіла, що тоді взагалі відмовляється від премії. Тому що вірила, що мир на Землі можливий лише тоді, коли дітей виховуватимуть у любові та повазі. І організатори змирились.

Промова Астрід справді наробила багато галасу. Одним із найбільш зворушливих і вражаючих фрагментів у ній став такий епізод:

«Якось я зустріла дружину пастора, яка розповіла, що коли вона була молода і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширеним.

Але одного разу, коли синові було 4 чи 5 років, він утнув таку витівку, що дружина пастора вирішила, незважаючи на свої принципи, всипати синові різками — уперше в житті. Вона сказала синові, щоб він пішов надвір і сам знайшов собі прут. Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, обличчя його було мокре від сліз. Він сказав: “Мамо, я не знайшов різку, але знайшов камінь, яким ти можеш у мене кинути”.

У цей момент мати раптово зрозуміла, як виглядала ситуація з погляду дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то немає жодної різниці, як вона це зробить, вона може з таким самим успіхом зробити це каменем. Мама посадила сина на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство — це не вихід…»

Джерело