Я йому кажу, кажу, кажу…
***
Знову загубив рукавичку? Таке з кожним буває.
Неправильно записав домашку до щоденника? Так, я теж забувала.
Друг некрасиво жартував у компанії однокласників? Зі мною таке теж траплялося.
Я помилялася так само, як ти помиляєшся зараз.
Я плакала над тими самими речами, які завдають біль тобі.
Я соромилася того самого, чого соромишся зараз ти.
Я говорю все це сотні. Або ні, навіть тисячі разів.
Я не знаю, чи він це запам’ятовує.
Результат, у який вкладаюся, відкладено у часі.
Чорт, як складно себе постійно мотивувати!
Іноді так хочеться зірватися та закричати.
Або руки опускаються. Хандра і здається, що все дарма.
А потім син розповідає, що у нього не вийшла справа, яку він задумував.
І додає: «А я подумав: ну що ж, усі помиляються.
Наступного разу спробую по-іншому»
Бінґо! У цей момент я тріумфую.
Він спіткнувся і впав. Мене не було поряд, але я була разом із ним.
Мій голос його підтримав, спрямував, дав опору.
І мене це нескінченно радує. Ось навіть слів не вистачає.
Серце одночасно стискається та розширюється.
І в очах щось щипається.
Адже прямо тут і зараз відбувається чаклунство.
Мій голос із зовнішнього стає внутрішнім.
Теплий, підтримуючий, лагідний.
Син буде ще мільйон раз спотикатися і падати.
Але йому є на що опертися. І тут, тепер, це дає мені сили.
Щоб знову говорити, говорити, говорити…
Валерія Градобоїва
