«Я татові розповім!» – магічна фраза з вуст дитини, що означає тільки верхівку айсберга.
Якщо дитині спадає на думку така фраза і вона наважується сказати її можливому кривднику, це означає, що досвід «бути захищенею» вже є. І є впевненість, що я не один/не одна, тато (або мама) прикриває мою спину.
У ранньому дитинстві це проявляється в тому, як дитина, у разі конфлікту на дитячому майданчику, біжить до батька в сльозах, розраховуючи на втіху та захист, і отримує те й інше. Або бачить як батько сам біжить до неї для того, щоб уберегти, захистити, підтримати, обійняти.
У міру дорослішання дитини батьки поступово передають їй частину відповідальності за функцію її захисту. Коли дитині скажімо 14, батьки швидше поцікавляться: «Тобі потрібна моя допомога чи ви самі розберетеся, як гадаєш?». Якщо відповідь «самі», батьки продовжують тримати ситуацію під контролем і цікавиться як пройшла розмова, до чого прийшли, чи потрібна допомога. І ще деякий час придивляються до поведінки дитини, щоб переконатися, що справді складна ситуація залагоджена.
Таким чином з раннього дитинства людина засвоює:
1. Якщо мене кривдять, я потребую захисту.
2. Є ситуації, у яких мені потрібна допомога іншої людини у захисті мене. І про неї треба попросити.
3. Є ситуації, у яких сам (сама) здатний себе захистити.
Так поступово формуються межі особистості, коли людина відчуває, що з нею хочуть зробити чи вже роблять щось, що їй не підходить, і вміє про це сказати, це відштовхнути, відстояти кордон тощо.
Розумієте? Батьки, захищаючи, навчають того, що себе потрібно захищати.
В ідеалі, тато – соціальний захисник. Він навчає дитину тому як взаємодіяти зі світом, як чинити в різних ситуаціях. Він буває жорстким, він позначає межу дозволеного, і в той же час дитина не сумнівається, що базово тато «за мене».
Мати – інстинктивний захисник. Вона впадає у захист свого чада, забезпечуючи йому виживання. Від такої мами можна почути: «Я за тебе горло перегризу», у матері прокидається тваринна інстинктивна агресія для захисту своєї дитини. Це глибоке знання дає людині відчуття опори у дорослому житті.
Дитина виростає, сепарується від батьків, але знає – «мама наглядає за мною». Спочатку буквально наглядає на дитячому майданчику. Потім «наглядає» на тонкому рівні, тримає зв’язок.
А тато завжди поруч, коли він потрібний.
Це хороший варіант. Всім хотілося б мати такого тата.
Але, на жаль, не у всіх такий є, тому є інші варіанти розвитку подій.
Коли тато відсутній (навіть за фізичної присутності), а мама вічно зайнята, дитина залишається зі своїми труднощами одна. А якщо й наважується сказати мамі, що в школі хтось обзиває/штовхає/б’є, мама, закочує очі і каже: Ну чому з тобою вічно щось трапляється? Ну що ти зробив (зробила) цьому хлопчику, адже не просто так він до тебе чіпляється? Від тебе одні проблеми!».
У цьому місці у дитини йде земля з-під ніг. Немає відчуття, що за спиною є великий та сильний батько, який «за мене». Це місце народження страху (читай – жаху), провини (я створюю мамі проблеми), сорому (бо зі мною щось не так).
Далі варіантів багато, тому що це місце для творчого пристосування:
– людина (дівчинка чи хлопчик) стає милим, слухняним, зручним і намагається всім подобатися, щоб мінімізувати ризик виникнення ситуацій, у яких потрібно себе захищати.
У дорослому віці у жінки це може набувати форми «жінка, що всім догоджає»: вона попрацює на вихідних, вона візьме весь побут на себе, вона буде поступливою і завжди трохи наляканою, винною і присоромленою;
– людина (дівчинка чи хлопчик) усвідомлюючи, що світ не безпечний та захисту чекати ні звідки, вибирає стратегію «нападати першим». Таке налякане, але вискалене вовченя. І це часто спрацьовує. З’являючись у новій групі, така дитина (або дорослий) налякає людей відразу про всяк випадок, щоб ті трималися на дистанції. Таку дівчинку чи хлопчика (чоловіка чи жінку) часто побоюються;
– людина (частіше дівчинка), якщо пощастило із зовнішністю, швидко розуміє, що це свого роду валюта, за яку можна придбати безпеку. Вона навчається бути спокусливою. І спокушає часто агресора, який захищатиме її від інших, але сам регулярно її принижує (обзиває, б’є, гвалтує тощо);
– людина (дівчинка чи хлопчик) може вирішити якнайменше стикатися із зовнішнім світом і створює собі свій. Вона не формує зв’язки, не будує стосунки, її внутрішній світ набагато багатший за зовнішній. І із зовнішнім світом така людина стикається лише з необхідності (заробляти гроші, наприклад).
Існує безліч варіантів розвитку подій, оскільки це творче пристосування і залежить від унікальних внутрішніх ресурсів та досвіду дитини, отриманого в сім’ї, школі, гуртках, дворі і т.д.
Всі ці способи хороші, оскільки забезпечили виживання в сім’ї та середовищі, в якому зростала дитина.
Однак, тепер коли людина вже доросла, ці способи можуть сильно обмежувати її репертуар можливих реакцій та дій у ситуаціях порушення кордонів.
Наприклад, якщо дівчинка виросла в сім’ї, де тато бив і принижував, вона не мала вибору, це її батьки і потрібно було вижити в цій родині. Але коли вона стає дорослою жінкою і живе з чоловіком, який порушує її межі – вибір є, але немає способу як вчинити з кривдником інакше, ніж терпіти і вирішувати, що сама винна.
З чого почати?
Усередині такого дорослого іноді звучить тихий і боязкий голос (або здавлений крик) про те, що: «Це не правильно», «так не повинно бути», «я так більше не можу» тощо.
Голос такий несміливий і слабкий від того, що ніким не підтриманий.
Цей голос найчастіше заглушають інші внутрішні голоси (найчастіше батьківські/ бабусині/ дідусеві): «Ти у всьому винен», «у тебе поганий характер», «якщо ти так поводитимешся, ти нікому не будеш потрібен», «якщо ти так будеш поводитися, залишишся одна» і т.п.
Це «внутрішній кат» зітканий із голосів дорослих ще в дитинстві. Тому він відчувається як сильний та авторитетний.
Перший крок, з якого можна почати: припустити, що цей тоненький і невпевнений внутрішній голос може бути правий. Дати собі шанс і ризикнути повірити.
Другий крок: подивитися навколо та пошукати підтвердження того, що в реальному світі буває так, як вам у глибині душі хотілося б.
Третій крок: знайти того, хто якісно підтримає зміни.
Третій / Четвертий крок: почати особисту психотерапію (отримати досвід бути зустрінутим зі своїми почуттями, підтриманим і захищеним) або групову психотерапію (отримати підтримку, дізнавшись, що ти не один такий, що ти не виродок і багато людей зустрічаються з такими труднощами).
Терапія полягатиме у проживанні почуттів, у налагодженні зв’язку з власною агресією як ресурсом та у придбанні нових способів творчого пристосування (у розширенні репертуару).
Мета терапії – покращення якості життя. У найглибшому розумінні цих слів.
