Казка про білочку для невпевнених, несамостійних дітей

Казка про білочку для невпевнених, несамостійних дітей

105
Навчання

В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім’я: мама, тато і дочка – Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили.


Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй:

– Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені, будь ласка!

Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі. – Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки!

– Білочка! – говорив їй тато, – ти вже не маленька і повинна робити все сама.

Але у мене не виходить! – плакала Білочка. І тато допомагав їй.

Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з’їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь.

Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє.

У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», – сумувала вона.

Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки.

І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги.

Стрибає Білочка, шукає горіхи – немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала – не виходить. Ще раз – знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трішки:

– Спробую-но я своїм способом горішки діставати!

Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З’їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку – там горішки, іншу зірвала – і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам’ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку.

Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити:

– Як же ми тебе недотепою звали – всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця!

На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили.

З книги «Лабіринти душі»
Автор Ольга Хухлаева

Джерело