Такі швидкоплинні роки, поки вона потребує нас. Поки можна на ручки взяти, а потім – за рученьку. А потім – за руку … І от вона уже руку висмикує – вона велика! Або акуратно вивільняє – вона вже дуже велика, доросла.
І вона іде своєю дорогою в свою долю, ця доросла колишня дитина. Залишається розгубленість: як, уже? Як це трапилось? Де мій маленький хлопчик, маленька дівчинка, які так хотіли на ручки, боялися засинати, якщо мене немає поруч, кликали постійно: мама! Тепер не кличуть; прекрасно обходяться без нас. І засинають з кимось іншим, з іншою колишньою дитиною …
Діти не довго залишаються дітьми. І ось це коротке дитинство зайняте вихованням, навчанням, чим завгодно, тільки не обіймами і поцілунками. Не зайняте спільними іграми… а коли гратись? Уроки не зроблені або виріб для садка, я страшно втомилася, вранці на роботу…
І треба привчити до самостійності. Всі тільки про це і говорять! Це – найважливіше, щоб була самостійною! Швидше б виросла! А потім раз! – і перед вами доросла людина. Просто молодша від вас. А дитини немає більше – дитинство дуже коротке.
Ох як ви будете шкодувати про кожні пропущені обійми, про кожний крик і зауваження, про кожну відмову пограти, бо ніколи! Коли-небудь потім. А потім вже не треба. Дитини немає – є дорослий.
А деякі діти не встигають стати дорослими – так теж буває. І найбільше шкодують не про те, що вивчили замало англійських дієслів, формул, мало занять в секції провели, мало привчали до самостійності, мало на екскурсії відправляли з класом – найбільше шкодують про те, що мало були разом. Мало разом лежали на дивані, обійнявшись. Гуляли на ручках. Або за руку йшли – і вже немає руки в нашій руці. Це так швидко проходить; цей час, поки ми так потрібні дітям.
Дитинство дуже коротке. І життя теж.
Ганна Валентинівна Кирьянова
