Мене ніхто в сім’ї не називав дурепою, тупою, безрукою. Тому коли мій молодий чоловік назвав мене с…ю, я з ним розійшлась. Для мене це було за межею.
Мене ніхто ніколи не бив. Тому коли інший хлопець мене вдарив, я викликала поліцію. Я не розуміла, ЯК це можливо. Це було за межами мого світу.
Коли ми щось нормалізуємо в сім’ї, наші діти виростають з терпимістю до такої поведінки. Якщо ми на них кричимо, вони будуть дозволяти друзям, партнерам і начальникам цю поведінку по відношенню до них. Вони звикли. Це норма.
Коли ми їх б’ємо, це теж стає ОК. Неприємно, сумно, принизливо, але це входить в їх світ і залишається на рівні «і так буває».
Коли ми принижуємо їх, вони звикають до приниження. І перестають окреслювати межі іншим людям.
Діти так само звикають до страху в сім’ї. Боїться злого тата, боїться покарання. І потім створює сім’ю, виходить на роботу, і теж постійно боїться гніву інших людей, і від цього робить щось не тому, що сам вирішує, а «щоб не прилетіло». І це тупикова мотивація. Вона не про гармонію, не про радість життя і свободу.
Складно ростити дітей, які не бояться. Але зате так ми ростимо вільну людину, яка буде і далі жити без страху. Адже приниження, удари, страх не будуть її нормою.
Наталя Реміш
