Турбота – це нормально

Турбота – це нормально

«Сама вже повинна собі все чистити. Принеси, подай. Все життя за нею ходитимеш? Сама вже повинна. Велика».

Я мовчу. І чищу шматок кавуна від насіння.

Вона так любить. Без насіння. А руки в соку не любить.

———————————————————————————

Я думаю про те, як ми чітко засвоюємо з дитинства, що сподіватися ні на кого не можна. Можна тільки на себе. Самій зав’язувати шапку. Самій одягати взуття. Самій думати наперед, щоб не припуститися помилки. Щоб не почути: ти ж велика вже? Скільки можна? Самій пора! Чим ти думала? Сама винна”.

Пальці не слухаються, ґудзик такий незручний, а ці зав’язки. Але мама сказала, що потрібно самій, пора вже самій. Мама допомагає, але дуже незадоволена. Їй дуже соромно, що ти ще цього не вмієш. Потрібно вміти. Самій. Щоб мама була задоволена. Самій прати шкарпетки. Самій робити уроки. Самій за собою прибирати. Сама, все сама.

Треба сподіватися тільки на себе. На маму і тата не треба. Вони дуже незадоволені, коли ти не можеш і просиш допомогти. І ти вже не просиш … Велика ж уже.

«У житті за нею ніхто так ходити не буде!» звучить в доважок.

—————————————————————————————

А я чищу кавун від насіння … І думаю, що дуже важливо, коли є хтось, хто знає, що ти не любиш, коли руки в соку. Хто зав’язує шапку. Хто поправляє шарф. Навіть якщо ти зовсім велика. І все давно вмієш…

Щоб в один дуже важливий поворотний момент ти згадала цей досвід і зрозуміла, що так буває. Так може бути. Турбота – це нормально. Згадала і вчасно вийшла з тих стосунків, де потрібно сподіватися тільки на себе, або не розпочинала їх зовсім.

Elena Vishnyakova