Я дуже, дуже поважаю батьків, які в розборках з зовнішнім світом відразу беззастережно опиняються на стороні своїх дітей. Я теж так хочу. Але я не вмію.
Ось я гуляю з сином в парку, і він чомусь голосно регоче. Ну регоче. Ну голосно. Але ж він радіє, і ми ж в парку. Сплячих дітей в колясках поруч немає (за цим я завжди стежу краєм ока). Загалом, нам весело, адже щирого сміху тихесенького крізь зуби не буває? Але тут назустріч нам виходить старий Крокодил. І Крокодил каже: «Хлопчик, ти чого так голосно кричиш? Навколо тебе люди, між іншим, а ти не в зоопарку, що за невиховані діти пішли?». А я? Що я? А я відразу така: «Олежику, дійсно, не кричи так. Он, люди, тобто, вибачте, крокодили, лякаються».
Тьху. Мені потім так соромно, кожен раз відчуваю себе дрібною боягузкою і зрадницею, а вдіяти нічого не можу. Рівно через дві хвилини я вже знаю, як потрібно було відповісти, щоб і ввічливо і дитина розуміла, що я на її боці. Але ні. Спрацьовує якась стара модель, я тушуюсь і кажу: «Вибачте-вибачте, ми більше так не будемо». Але що не будемо? Сміятися і радіти більше не будемо без вашого крокодилового дозволу?
Ми якось під Новий рік з одним моїм приятелем поїхали закупитися тонною їжі, щоб не дай бог не схуднути в новорічну ніч. А Олега взяли з собою, йому було на той момент років п’ять. І ось ми тягалися по супермаркету, обсяг їжі в наших візках вже в кілька разів перевищував сукупний обсяг всіх очікуваних на Новий рік гостей, але нам цього недостатньо, тому ми займаємо чергу в м’ясний відділ і смиренно в ній стоїмо. А Олег бігає туди сюди. Цілком собі пристойно. Але бігає. Він біжить до акваріуму з раками, потім назад: «Мама! Там живі раки! » Потім до підлогомийної машини і назад: «Мама! Я теж хочу таку машину! А я ще встигну її вписати в лист Діду Морозу? Не встигну? Тоді ти до свого листа впиши! Вона тобі потрібніша!» І знову кудись біжить. Дитина зайнята справою: вивчає реальність, захоплено і цілком позитивно. Але через якийсь час, коли він повертається приблизно в четвертий раз, жінка, років п’ятдесяти, що стоїть прямо за мною в черзі, раптом менторським тоном запитує: «Хлопчик! А ти чому тут хуліганиш?»
Олег встає на паузу і дивиться на неї з деяким здивуванням, а потім на мене. А я вже все … Внутрішньо я вже вчинила свою зраду, в голові вже звучить фраза: «Так, Олежику, ану, досить бігати, бачиш, ти заважаєш, постій тут спокійно» – як раптом я чую гучний голос мого приятеля:
– Як це «чому він хуліганить»? Це ми його попросили. Він занадто хороший хлопчик, і для гармонійного розвитку йому належить хуліганити 15 хвилин в день. Олег, йди-йди! Не витрачай час, тобі ще хуліганити цілих 8 з половиною хвилин.
Олег регоче, тікає, і вже через секунду абсолютно задоволений життям допомагає тітці в фартусі зважувати яблуко.
Я так не вмію. Чорт, ну чому я так не вмію? Мабуть, на цей Новий рік я попрошу у Діда Мороза, щоб він подарував мені ось такий скілл. Щоб завжди. Завжди спочатку ставати на сторону дитини. А потім розбиратися.
Віра Дорофєєва
