“Я хочу встигати любити”: текст який потрібно прочитати всім, у кого є діти

“Я хочу встигати любити”: текст який потрібно прочитати всім, у кого є діти

Чим старшою я стаю, тим менше в мене часу на те, що не любов. І тим частіше я думаю про знайомих мені жінок, які щосили встигали, але любити їм було ніколи. Мені пощастило мати щиру розмову з багатьма чудовими мамами, які мали сили зізнатися собі, що встигати ватро було б зовсім інше.

***

«Навіщо я стільки працювала? Вела по чотири групи учнів на день, поки моя дочка ходила до зоопарку, на екскурсії та в музичну школу лише з бабусею та дідусем. І ось ми дивимося на фотографії, де їй 10–12 років, а мене там на жодній немає. Я працювала. Я того року не пам’ятаю, ну працювала, і все. А тепер я не пам’ятаю, яка була тоді дочка».

***

«Я собі нічого не дозволяла, у мене і вихідних не було. Син щовечора ліз із шахами: “Мамо, підемо покажу дебют, отут я лінійний мат навчився ставити”. А я була ніяка після другої зміни, відмахувалася, казала: “Помовчи, немає сил думати”. І потім він у мене став КМС з шахів, а я навіть на той турнір не прийшла, хоча був вихідний, а я вирішила — дім зовсім запущений, треба вікна нарешті помити, штори випрати і погладити, якраз зручно, що сина вдома не буде. І ось він вікна не пам’ятає. Йому взагалі особливої ​​різниці немає, чи вдома чисто, аби до підлоги не прилипати. А що мене не було на тому турнірі, де йому дали кубок, і всі були з батьками, крім нього, — це він пам’ятає».

***

«Мене вчили, що суп щодня має бути свіжим. І я стояла завжди з дошкою, з овочечисткою, меню продумувала, навіть за стіл сідала остання. І все чекала, що похвалять, скажуть, як смачно, ми такого супу ще не куштували. А потім чоловік сказав: “Можна ми один суп на тиждень варитимемо, тільки ти за обідом поговори хоч раз, запитай, як справи».

Я знаю, що вимоги до успішності різко стрибнули в останні десятиліття і соціальна норма «чоловік є, вдома прибрано, дитина сита, одягнена і ходить до школи у дворі» змінилася на якісь навіжені ідеї про невпинне підвищення кваліфікації в декреті, самозайнятості, вазі жінки в межах 51 кілограма після чотирьох пологів, неодмінної багатодітності (двох зараз — це обов’язково, як сказали мені колись у пологовому будинку), скандинавському мінімалізмі, партнерських взаєминах, сімейній психотерапії та щоденному веденні відповідного блогу.

Але я зовсім не впевнена, що сенс життя відповідає таким вимогам. Я навіть не зовсім розумію, звідки вони раптом взялися.

І мені здається, що крах багатьох ідей про успішність у попередніх поколінь може нас чогось навчити.

Пам’ятаю не чисту підлогу, а бабусині історії

Моя бабуся була впевнена, що секрет сімейного щастя в тому, щоб бути чудовою господинею. І якщо криво метеш — чоловік буде кривий, і взагалі підлогу треба мити щодня. Крім того, бабуся кожні два роки особисто переклеювала шпалери, щоби ніхто не подумав, ніби вона запустила будинок.

Але знаєте, я не пам’ятаю, наскільки чисто бабуся мала підлогу і які були шпалери. Я пам’ятаю, як ми ходили на дачі між грядками і вона піднімала листочки полуниці, щоби я сама зірвала ягідку. Пам’ятаю, як ми їхали в автобусі, що колихався, і вона розповідала, як у її 19 років наречені стояли в черзі біля хвіртки, щоб з нею попрощатися. А ще пам’ятаю, що перед смертю вона постійно вимагала, щоб я крохмалила простирадла, а не полоскала їх у цьому вашому безглуздому ополіскувачі, та й прасувати їх треба як слід. А мені хотілося побути в кімнаті і запам’ятати її, надивитись на її обличчя, почути ще раз про наречених і про те, як дідусь дзвонив до пологового будинку дізнатися, на кого схожа донька. Хотілося встигнути ще трошки її полюбити.

***

Мій тато виріс у сільському будинку і після першого курсу в інституті служив у радянській армії на морфлоті повних три роки. Після цього він все життя вважав, що не може бути ніяких ігор у шашки вечорами, поки кухня не вимита, туалет не віддраяний, сліди від пальців на холодильнику не протерті, та й з кішкою пограти треба, а то чого вона дере диван. І ще причешися, не можна ходити кудлатою, хто тебе таку взагалі любити буде.

Але я не пам’ятаю, щоб ходити чистою кухнею було щастям. А от наряджати з татом ялинку щастям безперечно було.

Дивитися, як він акуратно збирає гірлянду і замінює лампочки, що перегоріли, і щосили допомагати її вішати і включати в розетку.

Ніякої чистої кухні, блискучого туалету та згладжених джинсів на фотографіях немає. У мене взагалі лише одна фотографія мене з татом. Там я в м’ятій футболці і кепці набік тримаюся за його лікоть, і волосся у мене розпатлане. І цей знімок — найцінніша річ у моїй оселі. Моя дочка дуже любить дивитися на нього. «Єдина фотографія твого дідуся, Вероніка, дивись, мені тут 13 років, він мене привіз гуляти до фонтанів, бачиш, ми обіймаємось. Він мене любить”.

Зараз мені хочеться встигати любити. Любити дитину — це перш за все проводити з нею час разом. І при цьому бути більш-менш бадьорою та уважною мамою.

Тому якщо миття вікон, підмітання голок, перебирання речей у шафі або будь-яка справа в побуті (а вони ніколи не закінчуються) загрожує відібрати в мене ті сили, які потрібні на читання книжки, лист Дідові Морозу або допомогу з уроком по сольфеджіо, я нічого цього не робитиму. Ні, мені не соромно. Ні, вікна більше не дорожчі за любов. Я знаю, що дочка запам’ятає не чисте вікно, а спільний лист Діду Морозу. Не прасований підкодіяльник, а читання «Гаррі Поттера». Не вимиту нашатирем люстру (ваша бабуся теж так робила, правда?), а катання на ковзанах.

Тут легко заперечити, що якщо дівчинку не вчити з дитинства тримати в порядку будинок, а дозволяти їй нічого не робити і тільки в будь-якій незрозумілій ситуації кататися на ковзанах і читати Гаррі Поттера, то її таку ніхто не візьме заміж, і додому до неї буде страшно зайти, і чого вона навчить своїх дітей.

Скажу так: я не бачила дорослу людину, яка б не освоїла навички ведення побуту за потреби. Вчишся гладити сорочку, варити суп, мити вікна і витирати пил з верхньої полиці шафи (ну або працюєш більше, після чого платиш клінерам або замовляєш доставку їжі).

А ось дорослих людей, які не освоїли навичку любити, приділяти увагу та разом проводити час зі своїми дітьми, я бачила дуже багато.

Люди не знають, що ще робити з дитиною, якщо вона вже одягнена в усе чисте і прасоване і нагодована правильним борщем. Тобто, читати з нею книжку?

Я вже попрасувала йому стрілки на штанах, відчепіться від мене. Сил моїх більше немає…

Я впевнена, що моя дитина навчиться гладити наволочку, витирати пил і різати салат правильними кубиками, якщо їй це буде потрібно. Встигне навчитися. Але важливіше, щоб вона встигала відпочивати. Встигала сміятися, читати книжки, кататися з гірки, писати разом листа Діду Морозу, грати в поштову сову та обіймашки, а ще щоб вона встигала побачити, що мама любить її.

Тому що першого дня вдома з новонародженим ніколи більше не буде. І добре б встигнути його запам’ятати, цей день: блакитну ковдр, руки стиснуті в кулачки, і тінь від нерозібраної сушарки так чудово затуляє його від прямого сонячного проміння, що падає на ліжко.

Потрібно встигнути його таким полюбити.

Автор: Таїсія Попова

Джерело