У вимушено підслуханій розмові в маршрутці жінка ділилася телефоном враженнями про сина знайомої (не цитата, але загальний зміст):
“А яка у неї дитина! Він ідеальний, не те, що наші. Не плаче, істерики не влаштовує, самостійний, такий розумний, все розуміє, можна домовитися і пояснити. Вона з ним зовсім не мучиться. Вона після пологів відразу працювати почала, вже після 3-х місяців, і не треба було біля нього сидіти, а зараз йому вже 4,5”.
Сиджу, чекаю, коли ж вона розповість співрозмовниці про ціну за таку самостійність дитини (4,5 року!). Через 10 хвилин вона переходить від захоплення та заздрощів до співчуття – дитина має проблеми зі здоров’ям, дуже сильна алергія…
Саме так виглядає дитина, у якої склався емоційний зв’язок із батьками за уникаючим типом. Вона здається автономною, незалежною, “маленькою дорослою” та (часто) має проблеми зі здоров’ям. Коли мама йде, така дитина показує, що це її не турбує, вона незворушна і іноді навіть здається байдужою. Коли мама повертається, дитина не вітає її, не біжить до неї і не намагається вилізти на руки, вона не випромінює радості, так само як і не засмучена. Її погляд спрямований або в інший бік, або звернений до того заняття, за яким її залишили. Найчастіше це саме те, на що чекають батьки від дитини: щоб вона навчилася справлятися зі стресом без сліз і криків, бажано сама.
Якщо протягом першого року життя дитина стикається з тим, що на заклики і крики ніхто не приходить або ще гірше, вони викликають гнів і роздратування, а її прагнення притиснутися і вилізти на руки пригнічується, то вона привчається приховувати свою потребу в допомозі та підтримці.
В арсеналі батьків, які встановлюють уникаючу прихильність, фрази за допомогою яких виражається підтримка наступні: “нічого страшного”, “нічого не трапилося”, “не плач”, “сам винен”, “не роби вигляд, що тобі боляче”, “не слухаєшся – тепер знатимеш”, “заспокоїшся, потім прийдеш” і так далі.
Дитина починає приховувати почуття і показувати ту поведінку, яку чекають і схвалюють батьки, стає ідеальною, зручною, спокійною.
Але сучасні дослідження показали, що ці діти не мають внутрішнього спокою. Діти з емоційним зв’язком по уникаючому типу відчувають стрес у момент розставання з близькими людьми. Про це свідчать об’єктивні показники: пульс частішає, виділяються гормони стресу. Зважаючи на те, що висловити свої емоції неможливо, стрес знаходить своє вираження у вигляді психосоматичних реакцій, тому такі діти часто скаржаться на болі, нудоту, у них виникають проблеми зі сном, у гіршому випадку це проявляється хронічними захворюваннями.
Тип емоційного зв’язку формується до перших 5 років життя. Після цього він може закріпитись, а в майбутньому відтворюється у відносинах з іншими людьми, друзями, партнерами, власними дітьми. Батьки, які встановлюють з дітьми емоційний зв’язок за уникаючим типом, як правило, теж успадкували певний стиль поведінки від своїх батьків, а ті, у свою чергу, перейняли його у старшого покоління.
У відносинах з партнером людина з уникаючою прихильністю здається дистанційною, відстороненою. Рідко відкривається і говорить про себе, свої переживання. Їй може бути важко розпізнавати почуття іншого та розділяти їх.
Для встановлення надійної здорової прихильності між дорослим та дитиною необхідні:
- Постійний значимий дорослий у перший рік життя (мама, тато, бабуся не має значення), що надає догляд та турботу;
- Чуйна поведінка щодо дитини (уважно ставиться до закликів про допомогу, прагнення зрозуміти те, про що хоче повідомити дитина, дії для задоволення потреб дитини та на користь дитини);
- Можливість реалізувати потребу у пізнанні та чуттєвому сприйнятті світу (наявність стимулів для розвитку, схвалення дослідницької діяльності, похвала);
- Підтримка зорового та тілесного контакту, мовленнєве спілкування та діалог (починаючи зі звуків та складів);
- Втіха в ситуації стресу (біль, страх, розлука та інше може стати стресом для дитини, навіть якщо для дорослого це здається незначним), обов’язково за допомогою тілесного контакту.
Автор: Віра Бабіч – психолог, гештальт-терапевт
