Щороку ці стосунки змінюватимуться. Ні, не року. Кожен місяць.
Ніколи ти не будеш просто мамою. Завжди буде то простіше, то важче. То ближче, то далі. То до сліз, то до пекельної агресії. Ніколи ти більше не будеш такою як раніше. Ніколи не буде так страшно не повернутися додому. І ніколи не буде так абсурдно, що хочеш побути одна і радієш цьому, а сама переглядаєш їх фото.
Ні з чим іншим не можна порівняти це почуття – моя дитина. Воно майже завжди не ідеально легке, тому що завжди трохи боляче. Від страху. Страх народжується із ними, із дітьми.
З ними з’являється нове усвідомлення себе. З їхнім болем проживаєш всі їхні болі (якого біса. Я вже страждала через нерозділене кохання і дівчаток-стерв у класі. Чому знову?). З ними ж проживаєш їхню радість (він написав? Правда? Так, він найкращий. Випав зуб! Ура! Прилетить зубна фея).
Коли дитині 2, це одні стосунки. Коли їй 4 – вже інші. Не буде, як раніше. Буде інакше. А потім по-новому буде з 6-річною, і з 18-річною. Постійна еволюція. Тільки звикнеш, вони знову поскакали вперед.
Найкраща моя роль у житті.
Автор: Наталія Реміш
