Ранок, за віконцем, ще темно, зима.
Повільно кружляють і падають сніжинки, двірник чистить доріжки.
Мені 4 роки, я потираю кулачками очі… І намагаюся прокинутися.
Ось-ось ми підемо до дитячого садка.
Я трохи хвилююсь, адже я ще не завжди знаю, як поводитися, як відстояти те, що для мене важливо і як мине день сьогодні.
Вчора я боляче стукнувся, коли скотився з гірки і заплакав.
Вихователь, звичайно, мене втішала, але мені все одно було якось самотньо і сумно, мені дуже не вистачало тебе, мамо.
А потім, в обід, ми їли суп, а мені він не сподобався, і я не знав, як сказати про це. Я крутився на стільці, дивився на всі боки, загалом, розгубився.
Та скільки було таких історій, коли я не знав, як упоратися!
– Мамо, допоможи натягнути колготки!
– Мамо, допоможи почистити зубки!
– Мамо, допоможи мені з шапкою!
Звичайно, я все це вмію сам і колготки ні до чого, і із зубною щіткою я впораюся на раз-два!
Просто у мене попереду дуже складний день, найновіший і все буде вперше!
А твоя допомога з цими неслухняними колготками допомагає мені, я ніби стаю більшим і сильнішим.
І вдень я згадуватиму ці хвилини, впораюся з усіма складнощами та завданнями. І з кашею, і з супом, і з гіркою.
– Обійми, поцілунок, а тепер я тебе обійму і поцілую, а зараз ще раз!
Я махаю тобі ручкою на прощання і чекатиму тебе, дуже.
Ранок, за віконцем, ще темно, зима.
Кравцова Ольга Леонідівна
