Більшість батьків вважає, що дітей потрібно час від часу карати. Вони вважають, що це важлива частина виховного процесу. Але далеко не всі дорослі усвідомлюють, у чому різниця між покаранням та приниженням, а отже, насильством. Розібратися у питанні допомогла дитячий психотерапевт Ірина Млодік.
Яке покарання перетворюється на насильство? Як зрозуміти, де проходить межа між правильним, корисним покаранням і небезпечним, таким що травмує?
Є два види покарань. Перше — коли дитина справді здійснила якусь відчутну провину. І тут важливо понести відповідальність. Це як у дорослих. Адже якщо ми з вами порушимо закон, також будемо покарані. І дитина повинна розуміти: їй доведеться відповідати за те, що вона завдала комусь шкоди, виправити те, що вона зруйнувала, розбила. Це нормально.
Але часто батьки карають дитину лише з однієї причини – власного безсилля. Адже якщо мати і батько мають авторитет, вони можуть сказати дитині «стоп, не роби цього більше», і карати не доведеться. Покарання рідко бувають потрібні. Діти й самі розуміють, коли вони зробили поганий вчинок і мусять відповісти за нього. І часто самі кажуть: «Пробач мені».
Буває, що батьки б’ють дитину не від відчуття безсилля — це у них такий спосіб підтримувати порядок у домі, демонструвати свою владу.
Швидше за все їх теж били в дитинстві. І вони переносять модель «виховання», отриману від батьків, на дітей. Вони можуть думати, що це такий спосіб виявляти любов і турботу.
Якщо в сім’ї прийнято карати ременем і це правило відомо дитині, чи можна це вважати насильством?
У чому різниця між батьківським впливом та насильством? У тому, що дитина може заперечити батьківське рішення. Вона може розплакатися. І батько прийме її почуття.
А там, де дитині відмовляють у страху, болю, переживанні, і з’являється насильство. Один із його проявів — приниження дитини. Те, що роблять дуже багато батьків, на жаль, у нас це насильством навіть не вважається. Але що таке приниження? Це «я тобі відмовляю у гідності, я принижую тебе, і ти в цей момент перестаєш бути людиною».
Типовий приклад: на вокзалі або в універсамі дитина починає вередувати, а мати публічно пояснює їй, яка вона погана.
Це викликає у дитини жахливий сором, часто набагато більший, ніж її провина. А робить це мати найчастіше від безсилля. Тому що не змогла нормально поставити дитині кордони, рішуче їй відмовити, у неї недостатньо авторитету, щоб дитина її послухалася. Її крики, ляпаси – знак того, що вона не справляється зі своєю роллю.
Чому батьківське насильство таке небезпечне?
Тому що дім – це місце, де ми хочемо відчувати максимальну безпеку. Батьки – люди, яким ми хочемо максимально довіряти. Діти — істоти, які є максимально беззахисними. І коли ми б’ємо дитину, ми руйнуємо її відчуття опори в житті, саму ідею безпеки. Ми їй ніби говоримо: «Близькість там, де тебе можуть стукнути і принизити. Ось що таке близькість».
І потім, у дорослому віці, вона відтворює цей стиль поведінки у відносинах зі своїми партнерами. Вона мимоволі використовує одну із двох стратегій: або боятися, або бити іншого. І стає або жертвою, або деспотом. Багато дітей, до яких батьки застосовували насильство, стають потім регулярними відвідувачами психологів.
Тілесні покарання не тільки сприяють зростанню агресії у дітей, а й уповільнюють їх інтелектуальний розвиток
У дитини, яку б’ють або принижують, страх виростає в афект. А коли ми в афекті, ми починаємо погано розуміти. Вся фізіологія спрямована на те, щоб бігти чи ховатися, а не думати. Я говорю це спеціально для батьків, яким важливий інтелектуальний розвиток їхніх дітей.
Вибачення батьків повертають дитині гідність
Є й менш очевидні види насильства. Мова йде не про ситуацію, коли батько чи мати може шльопнути дитину з пересердя, а потім охолонути і вибачитися, — це саме те, що батьки здатні помітити та проаналізувати.
Це, до речі, не буде насильством, бо батько своїм вибаченням каже дитині: ти справді мене розлютив, але форму я вибрав неправильну, я не повинен був тебе шльопати. Я погарячкував. У цей момент до дитини повертається гідність, і вона може вже якось упоратися із ситуацією. Зрозуміло, що краще б зовсім не шльопати. Але якщо вже шльопнув і вибачився, це набагато людяніше, ніж вважати, що так і треба робити, щоб людиною виріс, для профілактики.
Ігнорування — найжорстокіша кара для дитини
Деякі батьки, які не можуть собі дозволити фізичну агресію, вважають ефективним способом покарання бойкот. Який може тривати від кількох годин до кількох тижнів. Вони перестають помічати дитину, демонструючи їй, наскільки вона їх розчарувала.
Це дуже шкідливий спосіб реагувати на поведінку дитини. Формально, мабуть, його не можна назвати насильством. Тому що межі дитини на цей момент не порушуються.
Але розберемося, що таке ігнорування. Воно ж транслює дитині: якщо ти не слухаєшся, то я розриваю зв’язок з тобою. Тебе для мене немає. Все, ти лишаєшся одна, я кидаю тебе. А якщо дитині три роки чи п’ять років — це неможливо витримати. Діти одразу прибігають і кажуть: «Мамочко, вибач мені». Вони не можуть витримати цього розірваного зв’язку, відчуття того, що їх анулювали, знищили.
Складність ще в тому, що мати на цей момент вважає себе правою, вона така молодець. Тому що не кричить, не істерить, не чинить явного насильства. І вона навіть не усвідомлює, які наслідки породжує у душі дитини. Вона викликає в малюка колосальну тривогу і страх, що значуща для нього людина раптово його покине.
Тime-out
Є ще одна форма покарання, про ефективність якої точаться дискусії – time-out, коли батьки залишають дитину наодинці із собою. Наприклад, у окремій кімнаті. І дають їй можливість поміркувати про скоєне.
Але мені здається, time-out більше потрібний батькам. Якщо щось трапляється, насамперед, саме батьки впадають в афект від того, що сталося.
Проте, найкраще сказати так: “Ти знаєш, я зараз дуже зла на тебе, просто не можу тебе бачити. Давай ти зараз на 15 хвилин підеш у свою кімнату, щоб я могла заспокоїтись, і потім ми з тобою поговоримо». Це не означає, що зв’язок розірвано. Мама пояснює, що треба впоратися зі своїми почуттями, позначає конкретний час, обіцяє поговорити. Іноді це допомагає.
Коли ж у дитини істерика, то залишати її надовго наодинці із собою не можна. У маленьких дітей і така слабка саморегуляція. Вони потребують дорослого, який їх обійме, втішить. Тому батьки, яким потрібно прийти до тями, повинні брати максимально короткий time-out. І чітко позначати його.
Це важливо
Насамперед, ми маємо ставитися до дитини з повагою. І тоді, якщо хтось інший принизить її гідність, дитина, як мінімум, буде здивована. Вона розповість нам, що вихователька зробила чи сказала щось погане. І тоді ми пояснимо: «Ніхто не має права тебе шльопати, обзивати і принижувати. Я завтра поговорю із нею».
Якщо так поводиться хтось із членів сім’ї, то ми, матері, теж можемо втішити дитину, заспокоїти. Можемо сказати, що тато має рацію за своєю суттю, але за формою він не мав права так говорити. А потім ми йдемо до чоловіка і розмовляємо про те, як ставити межі дитині, не переходячи межу.
Особлива історія, якщо батько регулярно б’є, ображає і не відчуває каяття. Ось тут жінці буває важко щоразу пояснювати, що так не можна. У такій сім’ї виховують не людину з гідністю, а жертву чи агресора, який повторюватиме цю поведінку надалі.
