Прийнято вважати, що всі жінки мають материнський інстинкт. Спочатку грають у ляльки, потім розчулюються побачивши чужих дітей. Подорослішавши, граються із власними, і чи не до старості їх оберігають та опікуються.
Але як же бути з тими, що віддають своїх дітей у дитячі будинки? Виняток із правил, люди з порушеннями у психіці. Зазвичай, так про них думають. Або ж просто називають нелюдами. Тому що не може бути, щоб любляча мати віддала дитину.
Але як пояснити психологію жінок, які народжують дітей, живуть із ними, але залишаються до них байдужими? І зовсім не відчувають того трепетного материнського кохання, описаного в книгах.
ПРИЧИНИ ВІДСУТНОСТІ МАТЕРИНСЬКОГО ІНСТИНКТУ
Дитячі травми. Якщо дівчинку не любили в дитинстві, нехтували нею, не приділяли уваги, то навряд чи, подорослішавши, вона зможе виявити любов уже до своїх дітей. Вона не мала прикладу, який показав би їй, як має виглядати щаслива сім’я.
Погано розвинений інстинкт самозбереження веде до слабшання материнського інстинкту. Адже, народжуючи дітей, ми думаємо про продовження роду, а піклуючись про них, про його збереження. Якщо людині байдуже, чи жива вона сама чи ні, то тим більше вона буде байдужою до оточуючих її родичів.
І, нарешті, психологічний фактор. Дитина – це маленька людина. Якщо після народження її достатньо годувати грудьми, вчасно укладати спати і так далі, то через деякий час з нею доводиться спілкуватися як з окремою особистістю та приділяти час її розвитку. А якщо жінці нічого не цікаво, вона сама собі не цікава, якщо жінка нікого не любить, можливо, любити в принципі не вміє, то як вона може полюбити цю маленьку людину?
