Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше

Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше

«Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше». Краще й не скажеш. Чи бувало у вас таке: діти вимагають вашої уваги, але поводяться при цьому погано. І ви думаєте про себе: Ну чому знову?! Знову ці нескінченні істерики, скиглення, капризи…».

Діти – це лише діти

Нам важко постійно пам’ятати про те, що діти… лише діти. Вони потребують нашого часу та уваги, навіть якщо не знають, як про це попросити.

Їм лише кілька років від народження, а ми очікуємо, що вони будуть поводитися як дорослі, як ми.

Але це наше завдання — навчити їх керувати своїми почуттями.

Моя подруга Хілларі дуже точно описала це у замітках про свій досвід батьківства:

«Моя донька — маленька 6-річна дівчинка, від якої чекають, що вона поводитиметься як 26-річна: знатиме, коли говорити, а коли мовчати, слухатиметься маму, тата, вчителя і практично будь-якого дорослого, з яким вона вступає в контакт. У той же час ми хочемо, щоб вона робила свій вибір і приймала самостійні рішення.

Вона проводить по 6 годин на день, тихо сидячи за партою та слухаючи вчителя. Навчаючись і вирішуючи завдання. Вона намагається зрозуміти, з ким можна дружити і що це взагалі таке бути хорошим другом. Вона намагається зрозуміти, як це бути хорошим, бути добрим. Вона намагається зрозуміти, за якими правилами влаштований цей світ… і в цей самий момент від неї вимагають поділитися своєю улюбленою Барбі з молодшою ​​сестрою.

І часом цього стає занадто багато для маленького тендітного тільця і ​​душі. Дитина хоче дати вихід напрузі, що накопичилася… але як і з ким зробити це найпростіше? З тим, про кого вона точно, без сумніву, знає: поряд з ним надійно і безпечно».

Якщо це так, то що ми, як батьки, можемо зробити?

Мені подобається порада дитячого психолога Кеті Малінскі:

«Одна з перших речей, яку я розповідаю батькам на консультації — це те, що поведінка дитини — форма її комунікації з нами, і щоб змінити її поведінку, нам потрібно зрозуміти, яке послання дитина намагається донести до нас допомогою цієї поведінки.

Інакше кажучи, в основі небажаної поведінки лежить щось глибше, те, що запускає чи закріплює її. Ці приховані мотиви — зазвичай якісь незадоволені потреби дитини. І коли батьки виявляють, що це за потреби, їм хочеться дати дитині те, чого їй не вистачає. Інакше кажучи: поведінка дитини їм не подобається, але потреби, які запускають таку поведінку, їм зрозумілі та викликають співчуття!

Діти, які зовні поводяться погано, швидше за все, самі почуваються нелюбими, небажаними, недооціненими, нездатними, безпорадними чи скривдженими.

Те, чого потребують ці діти, — не підвищений контроль, не особливі покарання, — а розуміння, співчуття та підтримка. ЛЮБОВ”.

Як ми можемо надати їм підтримку?

Коли батьки розуміють і співпереживають почуттям дитини, вона вчиться тому, що її почуття безпечні, вони природні, їх можна відчувати, але необов’язково діяти під їхнім впливом.

Як тільки дитина дозволяє собі висловити своє засмучення через іграшки, що зламалася, свій біль через те, що мама була несправедлива, свій сором через те, що вона не змогла правильно відповісти на уроці, або свій страх через те, що їй погрожував однокласник, її душевні рани починають затягуватись. Це відбувається практично як за помахом чарівної палички: як тільки дитині перестає бути потрібно захищатися від більш вразливих почуттів за допомогою гніву, її гнів випаровується, і їй стає легко жити далі.

І навпаки, якщо ми не створюємо безпечний простір для того, щоб дитина могла пережити найрізноманітніші свої почуття, вона втрачатиме самовладання і погано поводитиметься, оскільки в неї немає інших способів справлятися з тим, що обурює її зсередини. І тоді у нас складається враження, ніби такі діти всередині мають «кнопку гніву», яку вони готові натиснути в будь-який момент.

Наша головна порада — залишайтеся поруч із дитиною, коли вона переживає тяжкі почуття. Будьте її безпечним простором.

Якщо ви знаєте, що з нею зараз відбувається, сформулюйте це вголос для дитини, щоб і вона теж могла це усвідомити. Слухайте та намагайтеся зрозуміти. Покажіть, що ви розумієте її за допомогою слів. Наприклад: «Сонечко, ти розлютився, бо твоя вежа з кубиків упала». Або: «Тобі сумно, бо дівчинка не захотіла з тобою гратися».

Таким чином діти отримують «дозвіл» на почуття: «Все гаразд, будь-якій людині іноді потрібно поплакати (або посердитися, або зануритися у себе). Я з тобою”. Якщо ви можете взяти дитину за руку або обійняти, зробіть це. Цим ви посилаєте їй сигнал про міцність вашого зв’язку: Ти в безпеці. Я тут”.

Вам може бути дуже важко почати робити все це і не зірватися у звичне «а ну марш у свою кімнату і подумай над своєю поведінкою». Але це найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей, яких ми, звичайно ж, хочемо в майбутньому бачити дбайливими, відповідальними, самостійними дорослими, які вміють справлятися з різними людськими почуттями.

@ BeckyMansfield, переклад Анастасії Храмутич