Гуде сигнал тривоги.
Проходжу повз “Хлібну каву”, у якій є хліб, кава, тістечка…
Під дверима стоїть дитина років 5-6 й гойдає візок з меншенькою.
Тривога завиває новим витком.
Старша починає гірко плакати, майже навзрид. Не встигаю спитати, що трапилось, як виходить з “кави” їхня мама з рогаликами в руках:
– чого ти плачеш? що трапилось?
– сирена, а тебе немає!
– ну ти ж знаєш, де я, все гаразд, тримай рогалика!
Дівчинка бере, заспокоюється й додає:
Я просто боюсь померти без тебе.
БОЮСЬ ПОМЕРТИ БЕЗ ТЕБЕ – говорить п’ятирічна дитина.
Нехай вони всі будуть прокляті за те, що наші діти думають і плачуть про таке.
Усі.
