“Нехай вона трохи поплаче”: експеримент про привчання дитини до самостійного засинання

“Нехай вона трохи поплаче”: експеримент про привчання дитини до самостійного засинання

Не рідко психологи чують: “А мені так порадили відучувати дитину засинати без мами – просто не підходити до неї вночі, і все. І дійсно, декілька ночей поплакала, натомість тепер спить як янгол, вся сім’я щаслива!” Та тільки чи всі щасливі в цій ситуації? ..

Ось цікава інформація для «суворих, але справедливих» супротивників заколисування малюка мамою: у 2011 році було проведене дослідження під серйозною науковою назвою «Асинхронність гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі активності матері і немовляти після припинення відповіді на плач немовляти в період переходу до сну» (Wendy Middlemiss, Douglas A.Granger, Wendy A. Goldberg, Laura Nathans, 2011). Навіщо сперечатися, засинає малюк щасливим сном чи мовчки відключається, відчуваючи при цьому тривогу? Це можна точно встановити експериментальним шляхом. Адже ми живемо в такий час, коли прилади здатні виміряти все, що завгодно, навіть ступінь співчуття і взаєморозуміння.

Отже, в експерименті брали участь 25 малюків, хлопчики і дівчатка у віці до 10 місяців. Протягом п’яти днів мами вчили їх засинати, слідуючи відомому рецептові. Науковою мовою все це неподобство називалося «Зв’язок материнської і дитячої поведінки з сигналами немовляти в період навчання самостійного засинання». У мам і дітей при цьому брали на аналіз слину і визначали, як змінюється рівень гормону стресу кортизолу.

У перший день експерименту рівні кортизолу в момент занепокоєння при засинанні були «позитивно пов’язані». Простіше кажучи, коли дитина починала плакати, рівень кортизолу підвищувався і в неї, і у матері. Як тільки малюк заспокоювався, засинав, рівень кортизолу знижувався в обох.

На другий день, коли дитина починала плакати, а мама до неї не підходила, то рівні гормонів стресу були як і раніше «позитивно пов’язані».

А ось на третій день експерименту вчені зареєстрували «фізіологічний і поведінковий дисонанс». У діток рівень гормонів стресу і раніше підвищувався і довго тримався на стабільно високому рівні, але діти вже не плакали. У мам підвищення рівня кортизолу з цього дня більше не відзначалося.

Вчені прийшли до висновку, що дисонанс між фізіологічною і поведінковою реакцією дитини призводить до дисонансу гормональної відповіді матері. Зараз в науковому середовищі обговорюється, наскільки взагалі є шкідливим таке порушення детермінанти материнської і дитячої фізіологічної синхронності в ранньому дитинстві.

Виявляється, мами, які радили подругам перевірений спосіб дати поплакати, щоб потім дитина спокійно засинала, обманювали і самих себе і оточуючих!

Так, правда, що коли батьки привчають дитину до того, що ніхто не буде серйозно сприймати її «капризи», то в кінці кінців дитина перестає плакати одна в ліжечку. Правда і те, що з точки зору матері, коли дитина «відмінно сама засинає», вона ж перестає відчувати, як дитині погано насправді. Але неправда, що це нешкідливо і навіть добре для дитини, чиї гормони стресу залишаються підвищеними (гормони стресу здатні пошкоджувати мозок). І ще виходить, що насправді мати не дитину тренує, а штучно блокує у себе нормальну вроджену фізіологічну реакцію.

… Але що ж відбувається при цьому з дитиною? Трохи докладніше розповіла про це іспанський педіатр Карлос Гонсалес в своїй книзі “Поцілуйте мене! Як виховувати дітей з любов’ю”.

У 1950 році на прохання Організації Об’єднаних Націй Джон Боулбі почав збирати матеріали для доповіді про потреби дітей-сиріт. В результаті цієї роботи на світ з’явилася книга, в якій описується вплив на дітей розлучення з батьками. Матеріалом для книги стали в основному спостереження за дітьми, які потрапили в лікарню, і за тими дітьми, кого розлучили з батьками і евакуювали в сільську місцевість, рятуючи від бомбардувань Лондона під час Другої світової війни.

Серед короткострокових ефектів розлучення були такі:

– Діти ставали дуже вимогливими до тих, хто за ними наглядав, постійно вимагали до себе уваги, наполягали, щоб все виконували так, як вони хотіли, і відчували страшні напади ревнощів і спалахи роздратування.

– З будь-ким із дорослих хто перебував поруч діти зав’язували максимально формальні, хоча і зовні благополучні відносини.

– Діти впадали в апатію, втрачали інтерес до подій, віддавалися ритмічним діям типу розгойдування взад-вперед, іноді навмисно билися головою.

Як стверджує доктор Фербер (великий прихильник привчання дітей засинати самостійно, залишаючи їх плакати спочатку на одну хвилину, потім на три, потім на п’ять; те, що в усьому світі називається “методом Фербера”, а в Іспанії відомо як “метод Естівіля”) , в деяких випадках подібні ритмічні дії і удари головою – це нормально:

«Багато дітей роблять повторювані, ритмічні дії перед сном, або коли прокидаються серед ночі, або вранці. Вони розгойдуються, стоячи на чотирьох, хитають головами з боку в сторони, б’ються головою об подушки або матрац. Ночами така поведінка може тривати, поки дитина не засне, а вранці – до повного пробудження. Якщо дитина починає здійснювати подібні ритмічні дії у віці до півтора роки і здебільшого припиняє їх до трьох або чотирьох років, зазвичай це не вказує на наявність психологічних проблем. Найчастіше діти з такою поведінкою – щасливі і здорові малюки без помітних проблем або труднощів у сім’ї.»

Вражаюче, до яких подвійних стандартів вдаються педіатри в оцінці того, що є нормальною поведінкою, а що – ні, – робить висновок Карлос Гонсалес.

Отже, ми бачимо, що дитина, яку “всього лише” залишають поплакатись, демонструє ті ж самі ознаки, що й дитина, що потрапила в бомбардування і залишилась сиротою без батьків! Але захисники методу “поплаче і припинить” пропонують нам вірити, що це нормально і що малюк при цьому здоровий і щасливий … Це не так – ні з моральної точки зору, ні з точки зору доказової медицини, яка безпристрасно фіксує у дітей ознаки важкого стресу при зовнішній відсутності реакції. Згадайте про це, коли вам запропонують залишити дитину “трохи поплакати, щоб потім все було добре”.

Джерело