Стаття для батьків, у яких дітям зараз 15-20 років.
Епоха вільного доступу в інтернет розділила наше уявлення про життя на до і після. Про те, як це вплинуло на навчання сучасних дітей і їхнє бачення майбутнього, про те, чому покоління індустріальної епохи не розуміє цифрового покоління, і про те, що з усім цим робити, пише психолог Віра Васильєва. Читати однозначно!
Проблема в тому, що ми – 40-50-річні батьки сучасних 15-20-річних юнаків і дівчат в прямому сенсі застаріли, ми – останнє покоління попередньої, індустріальної епохи. Вони, наші діти, – перше покоління нової епохи, цифрової. А це значить, що ми опинилися в перехідному періоді, на демаркаційній смузі між двох ер.
Навіть наші старші діти інші: вони вже дорослішали, коли в життя тільки почали входити стільникові телефони, інтернет, персональні комп’ютери. Вони ще дивилися телевізор і відеомагнітофон і разом з батьками втягувалися в велику кількість доступної інформації. Вони ще були дуже податливі до нашої, радянської системи виховання, тому що всі навколо були вихідцями з радянської школи.
А ось їхні молодші брати та сестри вже народилися в епоху ПК, ноутбуків і вільного доступу в інтернет. А тут і смартфони приспіли, надавши безмежний доступ до цифрової інформації в будь-який момент в будь-якому місці. Їм не потрібно ТБ. Вони краще нас і своїх старших братів і сестер володіють англійською мовою, тому що грають в англомовні гри й спілкуються в чатах з іноземцями – такими ж 15-20 літніми.
Вони дивляться спікерів, які вчать, що в сучасному світі бути найманим працівником не вигідно, потрібно прагнути до створення власного бізнесу. І вибрати напрямок потрібно вже в юності.
Що в підсумку робить сучасний юнак? Приймає рішення дотримуватися цих порад, тому що жити в бідності, в малому достатку не хочеться. Хочеться фінансового благополуччя. Відмінне рішення! Я тільки за.
І ось тут-то і криється небезпека: підліток, чиї батьки в абсолютній більшості є найманими працівниками, не отримує ні розуміння, ні підтримки від своїх близьких.
Чому? Та тому, що основний рушійний мотив найманого працівника – безпека (постійне місце роботи, гарантована зарплата, соціальні гарантії). Ми ж пам’ятаємо лихі 90-і! Ми тоді одяглися в залізні двері та грати на вікнах, і вижили. Наше покоління в більшості своїй не вміє ризикувати та розраховувати на себе. Бізнес? Це небезпечно. Фріланс? Неробство.
Ми виховані в жорстких рамках соціальних норм, переступити які було майже немислимо. Скільки уроків в школі за 8-10 років пропустили ви? Я – два дні в 10 класі.
Вчили все і всі. Кожен в міру своїх можливостей. Були бунтарі, звичайно. Але і вони вчилися. Так-сяк, але вчилися, ходили в школу. Адже, елементарно, їм ні з ким було прогулювати школу.
Наші молодші діти можуть в школу не ходити за знаннями. Вони вміють, часто краще вчителів, добувати ці знання з інтернету. Школа, на жаль, морально застаріла у своїй технології навчання під диктовку, з зубрінням за підручниками.
Скажіть, ви бачите в цьому сенс зараз, в епоху глобальних цифрових технологій?
Ось і наші молодші діти не бачать.
Ті з них, хто отримав від своїх батьків досить любові, підтримки, визнання в дитинстві, відчуваючи внаслідок цього надійну прихильність, а значить, і безпеку, виробили стратегію: вчити ті предмети, які потрібні для того, щоб, здавши ЗНО, вступити до вузу на обрану спеціальність. Решта – за залишковим принципом.
Їхній аргумент: навіщо захаращувати свою голову і витрачати час на те, що мені зараз не потрібно. Стане потрібно – знайду інформацію в інтернеті.
На жаль, набагато більше тих молодих людей, хто залишився без впевненості в надійності батьківської любові, без опори на неї, без довіри до світу і собі. Вони не вміють брати відповідальність, ставити цілі, приймати рішення. Вони не вміють ризикувати, не будучи впевненими, що їх приймуть після падіння, підтримають і наситять любов’ю для нового злету.
Ці юнаки пропускають школу / коледж / вуз часто з протесту проти батьківської системи виховання або зі стадного почуття – «ніхто не ходить, а я шо – лох?». Саме на цих юнаків найбільший вплив робить особливість сучасного суспільства: рання, вже з 2 років, соціалізація, яка змушує наших дітей шукати орієнтири та опору не в батьках, а в однолітках. Та ще опора, самі розумієте. Та й батьки часто їм приклад подають в цьому: «У сусідів / знайомих / друзів є це і нам треба» і «Все найкраще – дітям» як пам’ятки епохи бідності.
Саме ці наші діти розуміють слова спікерів про немодність, несучасність найманої праці як ідею фікс. Ось тільки ресурсів для її реалізації у них немає або вони не мають до них доступу.
Що ж нам, 40-50-річним батькам 15-20-річних юнаків і дівчат робити?
Прийняти факт того, що ці наші діти – інші у всьому. Їм буде простіше зі своїми дітьми, тому що ті народяться в одну епоху з батьками. Нам, напевно, не пощастило. Але ми можемо з цим жити. Кому, як не нам – таким дорослим і розумним робити крок назустріч своїм дітям?
Продовжувати живити своїх дорослих дітей безумовною любов’ю, позначаючи при цьому чіткі межі свободи своєї та дитини. І так, я за те, щоб старшокласник закінчив школу, а студент 3-4 курсу – коледж. Занадто велика розкіш у другому випадку витратити 2-3 роки ні на що, викинути їх з життя і залишитися у 20 років без атестата про повну загальну середню освіту та Диплома про середньо спеціальну освіту. Так, я вважаю, що в цьому випадку батьки повинні взяти дії дитини під продуктивний контроль: знати, як йдуть справи в школі / коледжі, контролювати відвідуваність, організовувати свою дитину, якщо вже вона сам не може це зробити.
Слухати замість того, щоб читати нотації.
Цікавитися тим, чим займається дитина, бажано і брати участь в чомусь замість критики.
І, найголовніше, ВІРИТИ у свою дитину. «Не виховуйте своїх дітей, все одно вони будуть схожі на вас» – говорить англійське прислів’я. Ми ж виросли хорошими людьми, подолали труднощі, заробили репутацію і статус. Повірмо, що наші діти теж зможуть!
На консультації в кінці бесіди я розвертаю дитину та батьків обличчям до обличчя, і до тата, і до мами, по черзі. Спочатку батько говорить про свої переживання і бажання, потім дитина. І кожен раз син або дочка, відповідаючи батькам, у відповідь на їхнє питання: «Чого ти потребуєш від мене?» каже: «Прошу тебе, ВІР В МЕНЕ».
