Цей пост про те, що діти можуть вередувати і це нормально

Цей пост про те, що діти можуть вередувати і це нормально

У поліклініці перед кабінетом лікаря утворилася невелика черга: пацієнт із серйозною проблемою, необхідне узгодження дорогих обстежень зі страховкою.

Сидимо під дверима – дружина пацієнта з маленькою дитиною років 4 і я. Жінка хвилюється, чоловіка спрямовують на операцію. Видно, що вона не може виринути з важких думок, зосереджене обличчя, погляд усередину. Дівчинка хвилин через 10 починає смикати матір, нудно. Мати, звичайно, здатна лише просити її посидіти та почекати. Дитина починає канючити, назріває скандал.

Дістаю авіаквиток, віддаю дитині. Розмовляємо про літаки, валізи, де вона вже була, що візьме на море, які в неї панамки та шльопанці. Роблю з брошурки літачок, навчаю запускати. Кажу навмисне повільно та розмірено. Дівчинка перемикається, трохи бігає, базікає, розповідає про аґрус на городі. Ковтає букву “р”. Смішна.

Мама спочатку намагається брати участь у нашій розмові, здається їй незручно. Я не вмикаюся, просто ввічливо їй усміхаюся та угукаю. Співчуваю. Даю зрозуміти, що її мовчання мені не заважає. Вона видихає, видно, як опускаються плечі. Дитина теж заспокоюється, сідає. Крутить літачок у пальчиках.

Це зайняло хвилин 40.

Це пост не про мої феєричні навички у поводженні з дітьми. Цей пост про те, що діти можуть вередувати і це нормально – у польоті, у поліклініці, де завгодно. І не завжди батьки мають сили для регулювання капризів. Допомогти у такій ситуації – нормально.

Хоча завжди простіше стиснути рот гузкою і облити зневагою. Звичніше. Ще можна втиснути гнівний пост у фейсбучик про невихованих дітей.

Загалом, люди, давайте жаліти один одного. Хто нас ще пожаліє.

Ніна Архіпова