Вчора у спортзалі спостерігала за п’ятирічним хлопчиком. Поки мама займалася фітнесом, він сидів біля основи шведської стінки майже без руху. Малюк возив у повітрі уявний корабель і ледве чутно віддавав команди штурманові:
– Ліво керма! Прямо за курсом акули!
Він був щасливий.
У перервах між підходами до тренажерів, мама з неприхованим роздратуванням смикала сина:
– Іди на велодоріжку! Спробуй посидіти з м’ячиком! Візьми скакалку!
Малюк кивав, але сидів на місці. Жінка нервувала.
Я згадала другий курс факультету психології. Ми складали “Заповіді вихователя”.
Усади холерика вирізати ножицями – приготуй зеленку.
Крикни на меланхоліка – наживи собі ворога.
Примусь сангвініка заповнити прописи – подивися на його сльози.
Відправ флегматика на «веселі старти» – хоч поржеш.
Темперамент – це назавжди. Малюк не “вовтузиться вам на зло” – у нього просто інший ритм життя. Ми або приймаємо це – або страждаємо. Дратуємося, злимося, скаженіємо.
Моя мама часто згадує, якою «золотою дитиною» я була.
– Даси тобі скриньку з ґудзиками, і півтори години можна займатися будь-якими справами!
Тих ґудзиків я не пам’ятаю. Але мама запевняє, що я сортувала їх за кольором та формою, за структурою та кількістю дірочок. Будувала пірамідки та викладала геометричні фігури. Я була щаслива.
Коли моїй дочці виповнилося два роки, я (передбачаючи півторагодинну відпустку) із задоволенням вручила їй сімейну реліквію – символ материнського спокою – скриньку з ґудзиками. І що? Вміст миттю полетів на підлогу. Гарно, з гуркотом по всій квартирі. Дочка була щасливою.
Скажу чесно, мені було непросто прийняти цей феєрверк. Але згодом я зрозуміла цілком очевидну річ, яка досі допомагає нам уникати конфліктів.
У кожного – своя скринька з ґудзиками.
Ганна Грін
