Як про війну розповідають дітям в Бельгії!

Як про війну розповідають дітям в Бельгії!

Беруть вони з собою старшокласників, яким по 16-18 років і їдуть кудись по місцях бойової слави.

Там у всього класу забирають гаджети. А натомість дають рацію, одну на взвод,  кожному – речовий мішок, зброю і форму, справжню, яка колись належала учаснику війни.

На шию кожному вішається медальйон з ім’ям – хтось стає сержантом Янссеном, хтось рядовим Ван Молем, імена всі з того взводу, який конкретно це село обороняв.

Висаджують всю ватагу кілометрів за 10 від села, і чимчикують дітки у спеку з усім своїм бaрахлом. Ідуть 2-3 години. Зброя, яка не так багато важить на початку, стає дуже важкою. Рюкзак натирає плечі.

Хочеться скинути надважкі речі і полежати. Хочеться поговорити, подуріти, та не можна. Той, кому дісталась роль сержанта, повинен всю юрбу тримати в порядку – щоб йшли тихо, не кричали, не відставали, наперед не вибігали і не дуріли (уявіть себе 17-річного на місці якогось пацана, якому треба стримувати 15 своїх однокласників).

Доходять вони до села, їхній викладач-командир підводить їх до будинку, зупиняються.

– Хто тут рядовий Ван Мол? – Я! – Коли ваш взвод підійшов, рядовий Ван Мол підірвався на міні біля цього будинку. З цього моменту “рядовий” мовчить.

Йдуть далі.

– Хто тут рядовий Стівенс? – Я! У цьому місці взвод був атакований, рядовий Стівенс отримав поранення стегна і загинув на місці від втрати крові, допомога не встигла підійти. Рядовий “замовкає”.

І так йдуть вони далі, поки не доходять до кладовища, і не бачать, як стоять в ряд, один за одним, камені з іменами тих, чиї імена у них на шиї. І розуміють, що з 15-ти живими лишилося двоє – таких, як вони, вісімнадцятирічних салаг, яким хотілося дуріти, слухати музику, базікати з протилежною статтю, танцювати і цілуватися, а замість цього – спрага, голод, біль, страх, втома, а для багатьох – раптова і страшна смерть.