Про те, як важко іноді виховувати дітей, коли навколо всі дають «безцінні поради». Якби ж усі порадники це зрозуміли.
“А чого це Ваш такий роздягнутий? Нє, ну то на сонці жарко. Вітрець же на дворі!!!”
“ Ого у вас аж троє?! Бідні Ви!”
“ А він у Вас вредний такий! Розбалували!”
“ Шо це ти мамочка намотала? Хочеш дитині спину викривити?”
“ Як? У Вас ще досі грудне вигодовування? Він би вже полуницю мав їсти! Ну і що, що 6 міс! Дитині вітаміни треба!”
“ Як це спільний сон? Дитина має спати окремо!!!”
“ Бачу у вас двійня? Важко певне таку коляску пхати з двома”
“ А чого це ви ще не ходите? Такі вже великі!”
“ Чого ти таскаєш його на руках? Ну і що, що хоче на ручки, потерпить!”
“ А чого це вона ще не говорить? В мене он синочок в рік вже реченнями говорив! Да!”
“Як це ви не б’єте дитину? А виховувати, хто буде?”
“ Шось ви худенькі, певне у вас рахіт! Я точно знаю!”
“У вас лише одна дитина? Халявщики!!!”
“А шапочку мамочка забула? Ой не хороша мама!”
Цей список можна продовжувати до безкінечності. Чомусь в нас вже так прийнято безцеремонно втручатись в чужий простір зі своїми порадами та зауваженнями, особливо, коли йдеться про дітей. І мова не лише про бабусь у дворі чи тітоньок, але й про самих батьків, які теж спішать зауважити в інших те, що, на їхню думку, не правильно. А якби все було інакше? Якби замість оцих недолугих зауважень та критики сказати один одному щось приємне, похвалити, посміхнутись? От приміром, сказати змученній мамі трьох діточок, що вона – молодець, що її діти такі гарні, чемні? Адже те, що їй важко, вона й так знає. Або сказати молодим батькам, що захоплюєтесь їхнім підходом до виховання. Це б точно підбадьорило та додало сили. А якже безцінні поради? Все просто. Їх треба давати тоді, коли про них просять.
Автор: Оксана Пюра
