Отруйна педагогіка: 7 вірних способів зламати власну дитину

Отруйна педагогіка: 7 вірних способів зламати власну дитину

Чому дитинство настільки важливе для всього подальшого життя? Зазвичай, багатьом цілком очевидно, що воно дійсно важливе. Але не всім.

Кілька людей надіслали мені листи з запитаннями, на якій підставі йдеться про якусь відповідальність батьків за психологічні проблеми вже дорослої дитини. Чому дитинство настільки важливе для всього подальшого життя?

Це вже він виріс і сам дров наламав. Так, він з дитинства був дуже невдалою дитиною. Отакої, не пощастило при видачі дітей, бракована попалася. А потім просто доводилося терпіти це непорозуміння.

Проте, діти від батьків ніяк не відокремлені. Багатьом приємно думати, що вся заковика в якійсь аномалії або спадковості з далекого минулого. «Предки винні! Прадіди, прабабусі, внучаті дядьки й тітки різні, прабатьки, ну, і праматері!» ©. Воно почасти й так, але дитина вчиться сприйняттю життя у батьків.

В якості немовляти, дитина не тільки переймає якісь особливості поведінки родичів. В цей час дитиною набувається ядро самооцінки (core self-esteem) — те, що відтепер дитина розумітиме про свою сутність. По тому, як до неї ставляться довколишні, вона визначає, чи гарна вона, погана, «невдала», потрібна, гідна тощо. Крім цього, вона бере від батьків ідею, наскільки правильно і добре бути собою або все-таки не варто цього робити.

Якщо малюк відчуває, що його «я» виявилось недоречним в цьому світі, то навіщо все це самовираження. До чого ці всі рухи тіла, якщо всім огидно. Краще бути кимсь іншим, зручнішим і правильнішим. Ось тоді він буде улюбленим.

Емоційному хлопчикові не можна розпускати нюні, не треба переживати, не потрібно співчувати. Так справжні лідери не поводяться. Тільки лузери.

Дівчинці… не дай боже проявити ініціативу в явній формі або, взагалі, якось проявляти активність. Жінка не повинна бути такою. Потрібна, так звана, «жіноча мудрість», яка насправді є явним маніпулюванням. А так… краще на багато що не претендувати. А то раптом заміж не вийде!

В результаті формується помилкове або фальшиве Я.

Воно цінніше і бажаніше довколишнім, ніж Я істинне. У хлопчиків це фальшиве Я буває «надутим» і гіпертрофованим. Від них часто вимагають більше, чим вони є. У дівчаток «здуте», гіпотрофоване. Треба якось своє Я ум’яти і утрамбувати всередині, щоб ззовні виглядати трохи меншою.

Але і у тих, і у інших всередині сидить те саме ядро особистості, яке нікому не потрібне і навіть місцями абсолютно ганебне. З цієї причини така людина щосили намагається підтримувати цю зовнішню машкару і забити свою сутність. Адже її люблять такою, якою її хочуть бачити, такою прийматимуть і любитимуть.

І це ставлення до себе не заросте і не згладиться само собою. У людини з такими особливостями в душі чорна діра, яка засмоктує все, що вона досягає, й їй знов зле тому, що їй не потрібне насправді те, що вона робить повсякденно.

У 1960 році психоаналітик Віннікот запропонував термін «достатньо хороша мати». Він виник на модних уявленнях того часу про якусь ідеальну матір, яка повинна дітям давати все можливе і неможливе.

Оскільки потреби дітей, явні й вигадані батьками, йдуть в нескінченність, ніхто не міг бути ідеальною матір’ю на 100%. Завжди можна придумати і зробити щось більше, ніж вже було зроблено. Завжди залишаються невідвідані гуртки, непрочитані правильні книги, невідвідані вчасно місця і заходи.

Але насправді дитині не потрібні 33 гуртка і 10 секцій. Їй потрібні любов і схвалення, можливість бути собою і задовольняти власні потреби, будувати свою особистість. Батьки ж повинні їй в цьому допомагати.

Але як саме допомагати? Що робити? Люди поводяться на власний розсуд і досвід, дуже часто ґрунтуючись на фразі, що батьки повинні поводитися з дитиною так само, як з самими собою. Вони забувають, що дитина — зовсім інша істота. Ця забудькуватість проявляється в наступних поведінкових схемах:

  • Батьки дають те, що хочуть вони самі, а не те, що хоче дитина. За замовчуванням дитина має хотіти того ж самого. Якщо батьки люблять якусь їжу, то і дитина повинна любити тому, що це смачно.
  • Дитина, на їхню думку, повинна проживати те ж саме життя, що і батьки. Якщо такий метод життя у батьків вдався, то і дитина повинна так жити. І тоді у неї все вийде.
  • Батьки часто мають свою власну думку з приводу того, що означає щасливе дитинство і «ощасливлюють» своє дитя за своїм розумінням.

Психолог Лінда Сенфорд за аналогією з віннікотівською «достатньо хорошою матір’ю» запровадила протилежне поняття «достатньо погані батьки». У своїй книзі про дитячі травми Strong at the Broken Places: Overcoming the Trauma of Childhood Abuse, вона наводила дані про те, що в Сполучених Штатах в дитячому віці зазнають насильства (фізичного, сексуального та психологічного: коли все разом, коли окремо) 1 з 3 дівчаток та 1 з 7 хлопчиків.

Але не завжди саме з цих сімей виходять «травмовані» діти. Часто батьки не завдають явних травм і не ображають дітей явно. Просто вони не задовольняють психологічні потреби дитини в любові, турботі й увазі. Тому травматичною стороною може бути трудоголік, занурений у власні переживання і травми батько, політично стурбований або взагалі будь-чим стурбований по життю близький родич, який доглядає за дитиною.

Саме в таких сім’ях у дітей достатньо рано виникають фантазії про ідеальних батьків. Не те, щоб ці ідеальні люди жили десь на стороні. Вони домислюють риси своїх батька і матері таким чином, що ті їх «немов люблять», про них піклуються. Навіть в їхніх поганих вчинках вони бачать батьківську участь і турботу.

Вже у дорослих ця особливість виражається в тому, що попри явні споживацькі й образливі дії батьків щодо них, вони продовжують чекати, що матір/батько прийдуть і зрозуміють, зміняться і, взагалі, відбудеться якась значуща метаморфоза з ними в гарний бік.

Говорячи про виховання дітей, Еліс Міллер ввела ще одне поняття: «отруйна педагогіка». На мій погляд, воно досить добре доповнює «емоційну інвалідизацію» Марші Лінхай.

А отруйна педагогіка являє собою наступну систему (з моїми поясненнями):

  1. Батьки господарі, а не слуги в своєму будинку.
  2. Вони майже боги і можуть судити, карати і милувати, встановлювати закони і скасовувати їх, і в них не можна сумніватися, не вклонятися ним і не боятися їх. Бо зійде божественний гнів.
  3. Дитина відповідальна за свої почуття і повинна бути покарана, якщо вона їх раптом випускає на волю з клітки.
  4. Для блага самої дитини необхідно її психологічно зламати. Тоді вона буде податливою і слухняною і не заподіюватиме проблем і незручностей.
  5. Дитина повинна служити батькам, бо вона дитина, а вони батьки.
  6. Без батьків дитина ніщо, вона викликає відторгнення у всіх, і її утримують з милості.
  7. Труднощі й позбавлення тільки загартовують дитину, роблять її більш пристосованою до життя. Без них не можна виростити нормальну людину.

Крім того, дитина з таких відносин виносить наступні висновки:

  • Любов (як почуття і статевий потяг) і тіло — брудні, ганебні речі, про які не тільки говорити, а й думати соромно. Краще нікого не любити, нікого не хвалити, а тільки лаяти і принижувати. Адже це і є справжні стосунки і справжня любов.
  • Висока самооцінка шкідлива. Якщо будеш про себе добре думати, то напевно потрапиш в біду. Ти загордишся, злетиш, але оскільки ти насправді нікчема, то обов’язково жорстоко і боляче розіб’єшся. Отож сиди і не шаруди в своєму кутку. І, взагалі, говорити і думати про себе добре дуже непристойно.
  • Ти зобов’язаний бути альтруїстом щодо батьків. Повинен віддавати все, виконувати будь-який їхній каприз і вимоги навіть на шкоду собі. Ти не маєш права піклуватися про себе.
  • Краще показувати машкару і здаватися кимсь, ніж бути самим собою. «Самого тебе» ніхто не любить, ти жахливий і огидний, тому необхідно приховувати своє власне обличчя.
  • Ти не маєш права на бажання. Не маєш права мати свої потреби. Якщо у тебе десь щось кольнуло про те, що «непогано б мені»… Це ганьба. Тобі повинно бути соромно за те, що ти маєш нахабство хотіти щось для себе.

І, знаєте, з усього цього виходять достатньо непривабливі наслідки. Дорослі виростають… і шукають собі лідера, який був би тим самим «завжди правим батьком». І неважливо, на якому боці стоїть батько-лідер. Завжди є ті, хто його обожнює, служить, вклоняється, кидається, щоб захистити його честь і гідність.

А, найголовніше, готові пробачити йому всі маленькі й великі гріхи. Так, він може це робити. Він же ТАТО, а тато робить все тільки для нашого блага. Потрібно тільки не суперечити йому, і все буде добре.

А все буде добре, коли люди знатимуть свої власні потреби, коли виховуватимуть своїх дітей в тому ж дусі. По-іншому тільки буде зміна одного «тата» на іншого «тата». Без особливих змін в цілому.

Наталія Стілсон

Джерело