Покоління недоколисаних

Покоління недоколисаних

Так склалося, що мені тепер доводиться чути багато порад від людей старшого покоління щодо того, як треба поводитися з дитиною. І якщо на «водичку з кропом» можна просто забити, то настанови в дусі «не колиши”, “не привчай до рук» і «поклади в ліжечко і відійди» наводять мене на гіркі думки про те, як паршиво було бути нам немовлятами.

Нам – це тим, кому зараз 30.

Цей пост – не плач за втраченим і не спроба звинуватити наших батьків в тому, що «недодали». (Тому що «… вони дали все, що могли, – чого не дали, так того й не могли». – Катерина Михайлова). Але, тільки ставши мамою, я зрозуміла, що всі ці «не» в вказівках, які так щедро лунають зараз – це всі ті «не», які вилазять потім у дорослому житті. Несподівано, раптово і, як правило, – боком.

Що ж виходить: це ми – ті, кого «не колихали» і «не привчали до рук»? Кого клали в холод простирадл дитячого ліжечка засинати самостійно, а не біля теплого маминого тіла, з народження, а по суті – з несвідомого ще періоду новонародженості – «виховуючи» вміння «справлятися самому»?

Тобто це не абстрактні якісь поради, які нам підносять як істину, а прокачані на реальних дітях методики.

І ці діти – не якісь абстрактні гіпотетичні діти, сферичні дерев’яні конячки в вакуумі, а … ми?

Самостійні з народження, «якось ж виросли – і нічого». Не недолюблені, ні – але недоколисані, такі що недобули на батькових руках, недослухали биття маминого серця.

Може бути, саме в цьому криється причина того, що моє покоління таке голодне до обіймів? Таке не розпещене ними – «мама, почухай спинку» несуть по життю як святий артефакт, дорогоцінний «секретик» дитинства. Це вже потім нас гладили по голівці, коли ми були хорошими і зручними – улюбленцями в садку, кращими в школі, поступили на бюджет. А тоді, коли потрібна була безумовна любов (слова ще не відомі, картинка розмита), – як ми могли зрозуміти, що ми улюблені?

Може, звідси і це поголів’я соціальних інтровертів – будь ласка, не чіпайте мене; а що – обніматися обов’язково?

Найсмішніше те, що ми ж перші цього і хочемо – щоб і обняли, і погладили ласкаво, і поплакати на плечі дозволили, і приспали на своїх руках. Звичайної тактильної доброти шукаємо, по ній сумуємо.

Тому зараз, через сина, я доколисую саму себе. І чоловіка. І своїх батьків. І оту сильну дівчинку, якій так відчайдушно хочеться тепла, але яка виставляє такі щити і бар’єри, що не пробитися. І того хлопчика, який ніколи не дозволяє собі плакати, який «все сам», такий холодний, такий незалежний, а доторкнешся випадково до серцевого джерельця – і не вгамувати.

Я дивлюся в ще космічні, як у всіх немовлят, очі своєї дитини і повторюю як мантру: «Що б не трапилося, я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе».

Я хочу, щоб це відклалося у нього в підсвідомості, щоб знання це стало шкірою. Я пишу йому про це в листах «на виріст», щоб йому, майбутньому 30-річному, на прийомі у психоаналітика не було про що говорити.

***

Я хочу бути останньою недоколисаною в моєму роду.

Я хочу…

Ольга Примаченко