Ідемо зі школи з сином. Він постійно відстає: треба зібрати усі каштани, горіхи, поодиноке жовте листя, і бозна ще які атрибути юного ботаніка. Мене це дратує: він повільний, а мені треба, щоб зі швидкістю світла – кожна хвилина на рахунку.
Малий зупиняється, йому все навкруги в дивину: і дерева, і вітер, і калюжі. Наче вперше на вулицю вийшов, їй Богу!
І от коли у своїй дослідницькій допитливості малий відстав кроків на десять й загубився між деревами – мене як струмом вдарило питання: куди я постійно біжу?! Ось мій син, йому 7 років. Я довго чекала його «чомучості», аби все-все пояснити, щоб у нас був діалог.
Коли він був ще немовлям, я мріяла, як ми будемо йти отак вулицею і розмовляти. Ось і жовтень, його з квітня чекала, а він, до речі, минає… А потім буде зима, яку я теж не помічу. І весна, а далі сплине ще один рік життя. Пройде кілька зим і мій хлопчик ставитиме питання вже не мені – я перестану бути його кумиром, це закономірно…
А оцей стоп-кадр «я-син-осінь», ось саме цю хвилину, мені ніхто і ніколи вже не поверне. Не можливо перемотати плівку життя! Будуть інші моменти: цікаві, гіркі, смачні, але такого – ніколи…
Чому так важко проживати кожну мить до фіналу, до титрів? Живеш, як муха в окропі, видаєш дозовано себе, тим кого любиш. А все недоказане, недоголублене, недолюблене – змотується у клубок, який згодом давить, і не те що відчути – розгледіти такого моменту – тобі буде несила…
Вертаюсь до малого обіймаю міцно-міцно. Кажу: «Так!» моменту, бо його не продублюєш вже ніколи…
