Я цькувала інших дітей і ясно пам’ятаю чому

Я цькувала інших дітей і ясно пам’ятаю чому

Ми йшли з подружкою до школи, а потвора йшла за нами. Він був на два роки молодший, страшний і гидкий. Ми спочатку хихотіли, а потім почали голосно жартувати над його писклявим голосом і ходою. Виродок почав вигукувати лайку, ми у відповідь сміливо і рішуче огризалися. До воріт школи підійшли переможцями сутички. І раптом до нас підскочив хлопець на голову нижчий. Він підійшов до мене впритул і прошипів, зло дивлячись у вічі: «Якщо ти ще скажеш йому щось образливе, я тебе вдарю! Мало не здасться!». Я засмутилася від нахабства козявки, але продовжувати серію переможних жартів розхотілося. Головне, було незрозуміло — чому він за нього заступається, це ж потвора!

У цього хлопчика, якого ми, тринадцятирічні злі підлітки, дражнили ні за що, був ДЦП. Він сам ходив до школи і непогано вчився. Він виділявся, звісно. Про дитячий церебральний параліч я тоді нічого не чула. Як не чула нічого про те, що люди бувають різні. І особливі у тому числі. І про те, що особливі теж бувають різні: аутисти, із синдромом Дауна… Люди, які не сприймають мову на слух. Люди з дислексією … Та з мільйоном інших особливостей! У мене було два слова: виродок і дебіл.

Відверто кажучи, від мене діставалося не лише хлопцям із яскраво вираженими особливостями. Я знущалася з старомодно одягнених дівчат. Над флегматичними прищавими хлопчиками. Над трієчниками та двієчниками. І я ясно пам’ятаю чому. Тому що вони НЕ НОРМАЛЬНІ, не відповідають загальним очікуванням, ідеалам та нормі, про яку постійно говорили дорослі. А я так! Я намагаюся, я набагато краща!

Я вчилася дуже добре, була слухняною та посидючою дитиною, але навіть у такої «ідеальної» дитини можуть виявитися батьки, які своєрідно розуміють процес виховання дітей. Більше як дресирування собаки. Коли похвала і добре слово — тільки за відчутно гарне, на кшталт п’ятірки чи вимитого посуду. Коли поділився потаємним — через тиждень це повернеться до тебе назад у вигляді глузування чи докору. Я в жодному разі не звинувачую у всьому свою сім’ю. Моя рідна сестра не була таким монстром, як я. Просто на паростки перфекціонізму та тривожності батьківське виховання лягло саме так. І ні вихователі в дитячому садку, про яких я з жахом згадую досі, ні вчителі в школі не пояснили мені, що помилятися, бути несхожим на інших і бути собою — це нормально. А зі шкіри лізти, щоб «бути хорошим», і вважати, що весь світ навколо повинен змінюватися під цей один взірець, — абсолютно не нормально.

Я так впевнено про це міркую, бо добре пам’ятаю, коли перестала цькувати інших дітей. У 14 років я потрапила до Театру юнацької творчості, ТЮТ. Перший рік нові учні займаються у «студії» — роблять етюди, уривки, вивчають театр. У нашій студії було дуже худеньке смішне дівчисько в окулярах. Якось вона показувала етюд, де йшла чи то тонким льодом, чи то канатом. І поки вона хиталася, окуляри смішно з’їхали в неї з носа. А оскільки вона показувала етюд і балансувала руками, то не могла собі дозволити поправити їх рукою – адже тоді була б неправда, і вона могла б впасти з уявного канату! І ми, решта студійців із «робочих околиць», сиділи і сміялись над нею. А вона продовжувала балансувати на канаті …

Після етюду великий педагог Аліса Ахмедіївна Іванова тихо і сумно сказала, що ми були дуже поганими глядачами. Вона говорила спокійно, але твердо. Про повагу до творчості, про своєрідність та неповторність кожного з нас. Ці слова зачепили щось усередині, відгукнулися в серці. Більше таке ніколи не повторювалося. ТЮТ після цього став моїм рідним домом. Я там голосно і багато сміялася, співала на сходах, затримувалася допізна, закохувалась, жила… Загалом, мораль дуже проста. Як тільки мене прийняли — з моїм гучним «непристойним» сміхом, галасливе, пухке дівчисько — таку, яка є, у мене просто зникло бажання обстругувати «до норми» інших. Як тільки мене почали поважати, дозволили бути унікальною особистістю – я відразу стала добрішою до оточуючих.

А той хлопчик зі школи, якого ми так жорстоко дражнили, загинув за кілька років. Потрапив під колеса автомобіля. Він повільно ходив, правда. І не зміг відстрибнути, як ми часто відстрибуємо, покриваючись холодним потом, коли машина летить на нас, ми люди, яким Бог дав можливість швидко ходити і бігати. Я про це дізналася років о 19 і кілька днів плакала. Мені і тоді, і зараз здається, що я теж винна. Досі не можу забути його голос. Він був тонкий і дзвінкий. А виродком була я.

І ще. У мене самої тепер дитина з особливостями розвитку. І їй дістається у школі. Я це бачила на власні очі: як маленькі тривожні, часто складні й не прийняті у цій своїй складності діти за рахунок мого сина намагаються навести картину світу хоч у якийсь порядок. Якщо говориш із їхніми батьками, дітям просто «прилітає». І нічого не змінюється.

Може, переведу до іншої школи. Хоча наша найкраща з тих, що я знаю. В інших навіть за немодний телефон дітям дістається від «лідерів». Гаразд. Син у мене молодець. Тримається. Ми тримаємось. Ми всі унікальні, ми не такі, як усі.

Джерело