Якими бувають діти «поганих» матерів

Якими бувають діти «поганих» матерів

Іноді дивлюся на своїх дітей і думаю, як багато я з ними напартачила. Виховання моє виявилося дуже недосконалим, прихильність не особливо міцною, психологічних травм напричиняла – мама не горюй. Здається, що я від початку все робила неправильно і дуже помилялася. Допомагала, де треба було постояти осторонь, не втручалася і мовчала там, де треба було заступитися, захистити, допомогти. То гіперопікала, то кидала у безпорадності, то здавалася і не знала, як з ними бути.

А ще я злилася і насилу виносила свої та їхні почуття. Шукала теорії про виховання, намагалася їх застосовувати, і найчастіше у мене нічого не виходило. Буває, що мені здається, що я провалила проект під назвою «материнство». Мої діти не ходять до секції, а якщо й ходять, то недовго. І я періодично думаю, що вони втрачають багато можливостей, і я мало роблю чогось для їхнього блага. І з раннім розвитком у них не пішло, не вдалося мені з натхненням займатися пальчиковою гімнастикою, логопедичними вправами та раннім читанням. У старшого в школі зустрічаються трійки, а молодший іноді бігає і репетує, як неандерталець.

Мені часто буває соромно за них та за себе. Десь вони не привіталися, десь не подякували, молодший влаштував істерику на прийомі у лікаря, старший сказав «відчепись» бабусі. І мені стає соромно, що ростила їх стільки років і не навчила, не виховала, не прищепила хороше, добре, вічне.

У такі моменти я сумую та жалкую. А потім раптово до мене підходить мій 4-річний син і приносить букетик кульбаб. Або я краєм вуха чую, як старший син пояснює своєму другові: “У тебе свій погляд, а в мене свій, ми з тобою різні, але можемо дружити”. Я чую крик на кухні і бачу, як старший син прикладає до маківки молодшого брата, що плаче, пакет холодних пельменів і жаліє його: «Пробач, я ненароком, зараз я подую, і стане легше». І перед сном дві ці нестерпні, неправильні, безшабашні дитини обіймають мене і бажають добраніч. То вони носяться в запалі гри, то сваряться не на життя, а на смерть, а потім раптом зупиняються біля вікна і вдвох наперебій намагаються випустити на волю метелика, що б’ється в скло.

Ми так часто концентруємося на своїх батьківських промахах і огріхах, що ці моменти справжньої людяності, взаємодопомоги і любові наших дітей залишаються непомітними. Ми значно частіше зауважуємо, які наші діти дурні, неправильні, невиховані, уроки не роблять, старшим грубіянять, курять за гаражами. І при цьому зовсім не беремо до уваги, як вони вже зараз ростуть справжніми людьми, здатними сказати: «Пробач мені… я тобі допоможу… мені дуже шкода… я з тобою… я люблю тебе». Чи не це «добре, хороше, вічне»?

Сьогодні я бачила натовп підлітків, вони були розкуті, зухвало кричали, матюкалися і іржали як коні. Я звично зіщулилася, всередині мене прокинулася моя внутрішня бабця, яка почала бурчати: «Яка молодь пішла, не соромляться кричати на вулиці, та ще й матюком, ось що з таких дурнів виросте?!». А потім ці підлітки підійшли до відчинених підвальних вікон і стали ставити принесені з собою миски з котячим кормом. До них буденно виходили підвальні кішки, терлися об ноги і їли те, що ці матюкливі і такі неприємні для нас підлітки принесли їм. І стільки в цьому було звичайної людської краси, стільки надії!

Можливо, мені не вдасться виховати зі своїх дітей прискіпливо ввічливих і правильних членів суспільства. Можливо, вони будуть незручні комусь, навіть неприємні. І помилок вони у своєму житті зроблять чимало (як і я загалом їх зараз роблю). Але виявляється, зі мною поряд, такою недосконалою, розгубленою, дурною матір’ю, вони ростуть такими: вміють підтримувати, розуміють цінність навіть маленького життя, є чуйними і дуже чутливими. Я точно провалила проект під назвою “Найкраща мати року”, цей приз мені вже не отримати. Та й чи треба? І зараз я стаю трепетним спостерігачем дитинства моїх дітей. Такого дитинства, що навіть дихати страшно, щоб не злякати цю ледь вловиму красу появи паростків людяності та жаги до життя в цих маленьких істотах, матір’ю яких мені довелося стати.

Інна Ваганова